Переборщил с обеспечением

ВСП решил не наказывать за ошибку, в которой нет умысла.

Сколько определений нужно для обеспечения иска? Для верности — два: одно — о запрещении государственной регистрации и совершения любых действий с земельным участком, второе — о его аресте. Именно так поступил судья из Тернопольщины, однако доказал, что действовал не преднамеренно.

Зайва ухвала

Віктор Дзюбич із Тернопільського міськрайонного суду не погодився з висновкомдругої дисциплінарної палати Вищої ради правосуддя, яка побачила в таких діях ознаки недбалості. Водночас будь-яких доказів умисності вчиненого члени палати не встановили й вирішили обмежитися попередженням.

Здавалося б, не таке вже й суворе покарання. Проте суддя не захотів мати пляму у своєму досьє й оскаржив рішення до ВРП. Під час розгляду справи він пояснив, що перша ухвала про забезпечення позову не була виконана. Крім того, ухвала про накладання арешту не порушувала нічиїх прав і нею не було завдано шкоди третім особам.

Також, на думку В.Дзюбича, положення ст.117 Кодексу адміністративного судочинства (у редакції, що діяла до 15.12.2017) не вимагають

наявності всіх передбачених у ч.1 цієї статті підстав для забезпечення позову в сукупності. Достатньо лише однієї з них.

Водночас, як наголосив доповідач Вадим Беляневич, в ухвалі відсутні мотиви застосування такого заходу забезпечення. Крім того, кодекс містить вичерпний перелік заходів забезпечення відносно суб’єкта владних повноважень: зупинення дії його рішення чи окремих положень та заборона вчиняти певні дії (чч.3, 4 ст.117 КАС). Такого ж виду, як накладання арешту на майно, не передбачено.

Він запропонував відхилити скаргу, оскільки вважав, що стягнення цілком відповідає характеру проступку.

Надмірне навантаження

Натомість В.Дзюбич попросив урахувати, що, задовольнивши обидві заяви про вжиття заходів забезпечення позову, він не мав на меті порушення прав третіх осіб у справі. Навпаки, прагнув не допустити можливого порушення прав позивача та не ускладнювати виконання рішення, якщо воно буде прийняте на його користь.

Разом з тим ні перша, ні друга ухвали в апеляційному порядку не оскаржувалися. Тобто сторони процесу з ними погоджувалися. Щоправда, як звернула увагу Ірина Мамонтова, дисциплінарна скарга дуже схожа на апеляцію, навіть міститься прохання про поновлення строку на оскарження. Тож, імовірно, текст дещо переробили та скористалися ним у такий спосіб, аби виконана робота не пішла в смітник.

Водночас В.Дзюбич попросив членів Ради взяти до уваги й надмірне навантаження. Адже, наприклад, у 2016 році йому довелося розглянути 989 справ та 525 матеріалів, а торік і того більше — 1304 та 426 відповідно. Тобто виходить, що суддя за один робочий день мав винести рішення мінімум у 5 справах, не кажучи про інші матеріали. Як тут не переплутати процесуальні норми різних видів судочинства? До того ж у той період він розглядав переважно цивільні справи й лише 7—10% — адміністративних.

Певною мірою його в цьому підтримав член ВРП Микола Гусак, запитання якого стосувалися саме показників роботи судді. Як пояснив В.Дзюбич, скасованих рішень у нього близько 10%, що нижче за середній показник по Україні. Нагадаємо, що, за даними судової статистики, у 2016 році було скасовано в середньому 18% рішень у цивільних справах та 37% вироків.

За європейськими рекомендаціями

Проте нині у ВРП дотримуються позиції, що притягнення служителя Феміди до відповідальності можливе тільки у випадку умисного правопорушення при здійсненні судових функцій. Тобто сторони повинні використовувати процесуальні механізми скасування рішень, які вважають незаконними. На це, зокрема, орієнтує Консультативна рада європейських суддів у висновках №№3 (2002) та 11 (2008).

Водночас у документі палати сказано, що В.Дзюбич порушив «очевидні та зрозумілі за змістом вимоги процесуального закону, а саме: стст.5, 117 та 165 КАС». І це не помилка, а недбалість, хоча й не умисна. Але в рекомендації СМ/Rес (2010) 12 Комітету міністрів Ради Європи йдеться про «грубу недбалість» як підставу для дисциплінарної відповідальності.

Тож Рада залишилася в руслі європейських рекомендацій та скасувала рішення колег. Адже цей орган не повинен перетворюватися на додаткову судову інстанцію. Учасники проваджень мають привчитися послуговуватися процесуальними механізмами, а не зводити рахунки із суддями, подаючи скарги на них.

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on TwitterEmail this to someone