Донбас сьогодні: надія на мир у складі України

Перший заступник голови СММ ОБСЄ Александер Хуг в інтерв’ю DW розповів, що думають жителі Донбасу про конфлікт в регіоні та про те, як бойовики знущаються над членами наглядової місії.

Пане Хуг, як Ви оцінюєте нинішню ситуацію в регіонах, непідконтрольних Києву?

Після моєї попередньої поїздки і після прийнятого 22 грудня в Мінську рішення про дотримання святкового режиму тиші у тому числі і на лінії зіткнення ми реєстрували менше порушень. Це тривало до початку нового року. А на початку року ми зареєстрували зворотну тенденцію.

Ця тенденція полягає в тому, що в напрямку лінії зіткнення зафіксовано рух військ, що призвело до нових хвиль напруги, а також боїв у певних регіонах. Йдеться насамперед про Горлівку і південь Донецької області, трикутник Комінтерново – Октябр – Павлопіль.

Минулого тижня знову був оголошений режим припинення вогню. Однак насправді стрілянина триває. Хто порушує режим тиші?

На це питання все ще дуже важко дати відповідь, тому що часто важко з’ясувати, з чого, власне, почався бій. Питання скоріше в тому, що сторони роблять для того, щоб створити в цих регіонах зону безпеки. А той факт, що більш ніж через рік після підписання мінських угод війська все ще наближаються один до одного – важко зрозуміти. Адже їхнє зближення автоматично призводить до підвищення напруги, а напруга знову і знову призводить до нових боїв.

Таким чином, замість зони безпеки виникає зона з новими небезпеками, а це саме те, про що в Мінську не домовлялися. Там запевнили підписами домовленість про створення зони безпеки.

А що з відведенням озброєнь? Це вже завершено?

Під час цієї поїздки я також мав можливість бачити деякі з озброєнь, які було відведено. І ми можемо підтвердити, що різноманітні озброєння таки відвели. Однак склади все ще не відповідають регламентованим вимогам. А іноді озброєнь не вистачає там, де вони повинні бути і де ми їх вже бачили, але не знаємо, де вони тепер.

Це, звичайно, в свою чергу призводить до невпевненості у відносинах між сторонами, відповідно – їм необхідно докладати подальших зусиль, щоб всі озброєння, що знаходяться в зоні безпеки, були повністю відведені і не тільки тимчасово, але і залишалися там, куди відведені.

Що кажуть люди? Або вони просять ОБСЄ про допомогу? Можливо, є звернення з проханнями про захист від самоуправства так званих “ДНР” і “ЛНР”?

Показовим є те, що більшість жителів по обидві сторони лінії зіткнення говорять одне і те ж, а саме: ми хочемо закінчення цього безумства, ми хочемо кінця боїв, ми хочемо далі жити нормальним життям. У цих регіонах панує страх.

В одному з сіл вздовж лінії зіткнення я спілкувався з маленьким хлопчиком, і він сказав мені (без того, щоб я його до цього якогось заохочував), так от він сказав, що більше не може вголос говорити про деякі речі у своєму селі, бо батьки пояснили йому, що про дещо більше не можна говорити голосно, а тільки пошепки. І такий настрій панує уздовж всієї лінії зіткнення. А це чітко показує, що військова логіка, яка переважає в цих регіонах, впливає і на приватне життя їх жителів. Це необхідно змінити. А зробити це можна, лише замінивши військову логіку громадянською.

Ці люди хочуть залишатися в так званих “ДНР” і “ЛНР” чи хочуть жити в Україні?

Люди кажуть нам: ми – українці. Вони кажуть: ми – не сепаратисти. А ще люди кажуть, що хочуть жити так, як це було до конфлікту. Ми не чули від людей тих конкретних слів, яких хотіли б чути по обидві сторони, що ми, мовляв, змушені покинути свої рідні місця через так звані “ДНР” або “ЛНР”. Причина, чому багато людей залишають свої будинки, – це критична економічна ситуація, в якій вони виявляються, тому вони і виїжджають з дому, щоб знайти новий будинок де-небудь, де обставини краще, ніж в цій зоні безпеки.

Як Ви оцінюєте ризик, якому піддаються співробітники місії? Чи маєте Ви певні гарантії безпеки від так званих “ДНР” і “ЛНР”?

Такі гарантії ми отримали через мінські домовленості і через наш мандат. Ми маємо повну свободу пересування, а в мінських угодах і додатках нам обіцяно, що нашу свободу пересування гарантують обидві сторони, і військове керівництво обох сторін. І рівень небезпеки все ще дуже високий. Тільки вчора (16 січня, – Ред.) знову стався інцидент, під час якого потрапили в одну з наших машин в західній частині Донецька, в селі Мар’їнка.

Або, наприклад, 7 січня, коли в Горлівці над патрулем спеціальної спостережної місії познущалися представники так званої “ДНР”. Погрожуючи зброєю, їх поклали на землю, головами в сніг. Ноги силою розвели, руки заламали за спину, а потім, як полонених, відвезли до військової будівлі неподалік.

Через півгодини цей інцидент був вичерпаний, але він чітко демонструє, що небезпека навіть через більш ніж рік конфлікту все ще висока. А неозброєна місія спостерігачів працює в регіоні, повному ризиків, що вимагає відповідної підготовки. Чим вище ризики, тим менше ми можемо пересуватися, а чим менше ми можемо пересуватися, тим гірше ми можемо виконувати свою місію, покликану допомогти сторонам нормалізувати ситуацію в цих регіонах.

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on TwitterEmail this to someone