«Кіна не буде», або «Це, як його … Волюнтаризм!»

18 лютого Державне агентство з питань кіно, виконуючи взяті підвищені соцзобов’язання, видало «на гора» черговий «чорний спискок» і заборонило показ 18 фільмів і одного серіалу, в якому знялися російські актори Сергій Безруков, Федір Бондарчук, Йосип Пригожин і Олег Газманов.

Ініціатива регулятора була дуже своєчасною, оскільки заборона «Джентельменів удачі», «Майстра і Маргарити», «Сталінграда» і «В червні 41-го» хвилювало мільйони українських трудящих, реалізуючих плани МВФ, в тій же мірі, як хвилюють їх зараз конкретні терміни відставки Яценюка і очікуване після цього зниження цін на тарифи, хліб, гречку, горілку, сигарети, ліки, туалетний папір і памперси.

В цілому, Мінкульт і Держкіно, на відміну від Кабміну, Мінфіну і НБУ, які від них відстають, успішно перевиконує намічені плани. Сьогодні накладена заборона на показ 423 фільмів і серіалів. У радянсько-російських бандах живих і мертвих кіноакторів виявлені сотні агентів кремлівського впливу.

 

Кіно як пристрасть диктаторів

Коли брати Люм’єр в переповнених паризьких кафешантанах крутили ошелешаній публіці свої перші «живі картинки», їм і в голову не могло прийти, що їх невинний винахід стане об’єктом пильної уваги диктаторів усіх мастей і відтінків.

Ідеолог і практик диктатури пролетаріату Ульянов-Ленін розсудив, що в першому фільмі кінематографа паровоз, як співається у відомій революційній пісні, летить в правильному напрямку. Тому Ілліч залишив для прийдешніх поколінь революціонерів, реформаторів, диктаторів і вождів майданів свій заповіт про те, що з усіх мистецтв для них найважливішим є кіно. Правда, сам він панічно боявся імперіалістичного прокляття і уникав кінозйомок. Німі фільми зі своєю участю в головній ролі трудящим показувати заборонив. Тому німа документальна ленініана пішла в клубний прокат вже після смерті вождя.

«Батько народів» І.В. Сталін контроль за виробництвом і прокатом ідеологічно «правильного», «потрібного» і «повчального» кіно вважав чи не головним обов’язком на посаді Генсека. «Світлий шлях» в радянські кінозали кожної художньої картини починався неодмінно з кремлівського кінозалу. При цьому, на відміну від сьогоднішніх українських правонаступників тирана, товариш Сталін чітко розмежовував особистості акторів і створені ними художні образи. Кажуть, що вождь відчував неприязнь до актриси Людмили Целіковської за надмірну жвавість її характеру. Але фільми «Неспокійна держава», «Близнюки» і «Повість про справжню людину» з її участю в світ все-таки випустив: які можуть бути особисті амбіції, якщо «хороше кіно» і образи «правильних героїв» повинні сподобатися мільйонам радянських трудящих?

Якщо говорити про наші часи, то в КНДР прокат «потрібних і корисних» корейському народу кінофільмів можливий тільки після їх схвалення «партією і державою». Покійний вождь Кім Чер Ін, наслідуючи багато в чому «товаришаа Сталіна», теж обожнював попередній перегляд фільмів в особистому кінозалі. Рішення про їх прокат, природно, брав на свій особистий розсуд. Подейкують, що Великий Керівник Кореї з великим задоволенням переглядав по кілька разів кінострічки за участю Мела Гібсона. Але в широкий прокат ці фільми не потрапили, щоб не розбещувати широкі маси корейських трудящих картинами життя Заходу.

Наполегливо намагається копіювати диктаторські цензорські замашки у РФ непробивний, як криголам «Ленін», «Володимир Вольфович». В кінці минулого року лідер ЛДПР емоційно пропонував Думі заборонити всю кінопродукцію країн, які ввели антиросійські санкції. Але тамтешні диктатори, мабуть, згадавши невмирущу фразу Балбеса «Це, як його … Волюнтаризм!», недбало кинуту в «Кавказькій полонянці», на «симетричну» ініціативу не повелися, і тому в Росії ворожі фільми крутять «на всю іванівську», включаючи фільми Грузії і України.

Звичайно, в тому чи іншому вигляді заборона і цензура кіно існує і у наших західних, демократичних партнерів. Там ціїю захоплюючою справою займаються спеціально створені з вельми компетентних в питаннях права і мистецтва людей комітети і комісії. Цензори в своїй роботі керуються не політичною і революційною доцільністю, а Загальною декларацією прав людини та іншими хартіями і конвенціями, що регламентують цивільні, соціальні та політичні права всього цивілізованого людства. Причому колегіальне цензурне вето на конкретну картину накладається після її упередженого вивчення в цілому, а також вибіркового багаторазового перегляду і обговорення всіх сцен сумнівного змісту. Окремі сцени або фільми не рекомендуються до перегляду, якщо вони містять епізоди з деталізацією вбивств, катувань, насильства, статевих збочень і інших надмірностей, які суперечать нормам моралі і загальноприйнятої поведінки в суспільстві. Відповідні висновоки на кожен фільм, а якщо треба – і сцену, виписуються кілька днів на аркушах так 20-50-ти і доводяться до широкого загалу. З печатками і підписами. Або як казав Льолік в кінокомедії Гайдая: «Опис, протокол, здав, прийняв, відбитки пальців!»

 

Повний правовий «нігілец»

З 4 червня 2015 року, після 25 років бездіяльності попередніх «злочинних» режимів заборона і цензура кіно нарешті з’явилися і в нашій незалежній Україні. У цей історичний для українского народу, та й усього прогресивного людства, день вступив в силу закон про заборону російських фільмів.

Документ вводить нову статтю 15-1 в закон про кіно, яка забороняє розповсюдження і демонстрацію фільмів, що містять популяризацію органів держави-агресора (такий статус має тільки Росія) і радянських органів державної безпеки (ВЧК, ОГПУ, НКВД, КДБ і т.д.) . Заборона діє відносно таких фільмів незалежно від країни виробництва, знятих з 1 серпня 1991 року.

Одночасно вводиться заборона трансляції будь-яких фільмів, знятих фізичними і юридичними особами держави-агресора після 1 січня 2014 року.

Пізніше Мінкульт з усією притаманною йому компетентністю роз’яснив, які російські фільми потрапили під заборону. Перш за все, це стосується тих стрічок, які популяризують «органи держави-агресора або СРСР». Популяризація органів держави-агресора або СРСР визначена ні багато, ні мало, як наявність їх співробітників серед позитивних героїв або як показ діяльності таких органів в позитивному ракурсі. Правда, вказати критерії «правильного» визначення позитивного ракурсу і позитивних якостей героїв, культурне відомство вирішило зайвим.

Крім того, під заборону потрапляють фільми, в яких прямо або побічно ставиться під сумнів територіальна цілісність України, виправдовується окупація Криму чи Донбасу, показується перевага росіян над українцями.

У законі про телебачення і радіомовлення окремо прописана заборона фільмів за участю акторів, музикантів, авторів сценарію, режисерів, продюсерів, які потрапили до спеціального переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці. Перелік повинен публікуватися на сайті Мінкульту. Форма переліку і суб’єкти підпису цього важливого документа окремо не обумовлені. Лише зазначено, що список готується на підставі «уявлень РНБО, СБУ та Нацради з телебачення і радіомовлення». Колективна творчість, так би мовити. Тому дізнатися, хто і за що конкретно заборонив того чи іншого ворожого діяча культури – справа марна. Адже це вам не занудний Захід з його пунктуальністю, тут потрібно принципово новий-революційний, підхід!

Не підлягає ніякому сумніву, що визначати для себе країну-агресора або країну-окупанта, а також способи та методи нейтралізації інформаційного впливу такої країни – це суверенне право України. Все питання в тому, що в XXI столітті держава, яке називає себе цивілізованою, демократичною і орієнтованою на європейські цінності, навіть в умовах «кризових часів», як кажуть в Європі, в порядках і правилах заборони і цензури кіно, як би було зобов’язане, якщо не керуватися європейським і світовим досвідом, а також конституційними правами людини, то хоча б дотримуватися логіки і процедури елементарного здорового глузду.

На жаль, нічого з перерахованого вище в особливостях національної цензури кіно ми не знайдемо.

Ще 3 лютого 2015 року, коли ідея заборони кіно тільки ще була в думках, три президенти України – Леонід Кравчук, Леонід Кучма і Віктор Ющенко – виступили за збереження гласності в Україні і застерігали народних депутатів від прийняття законопроектів, що обмежують свободу слова.

«Ми застерігаємо український парламент від необдуманих кроків. Відхід від європейського шляху розвитку, на який стала Україна, загрожує втратою демократичних основ, і різким розворотом в сторону диктатури, тоталітаризму, від якого наша країна вдосталь натерпілася. Кращою відповіддю України на чужу пропаганду може стати не скалькований російський закон і псевдорадянська цензура, а лише чесна, відкрита і демократична позиція, яка базується на гласності і свободі слова», говорилося у відкритому листі екс -президентів.

«… ми не поділяємо адміністративних методів впливу на вітчизняні ЗМІ, тому що це не принесе успіхів. Більш того, демократичний світ не сприйме наступ влади на свободу слова в Україні, яка обрала європейський шлях розвитку, задекларувала відданість європейським цінностям», – підкреслили президенти.

На день раніше «Медіа Група Україна» звернулася з «Відкритим листом» до керівництва країни, Глави представництва ЄС в Україні, Посла США в Україні та Послів країн ЄС в Україні. У документі вітчизняні медійники приділили особливу увагу тому що «дані законопроекти (спочатку їх було три-авт.) суперечать як нормам міжнародного права, так і загальноприйнятим європейським стандартам. Вони ставлять під загрозу незалежність діяльності ЗМІ » .

Далі автори відкритого листа детально подали конкретні норми міжнародного права, які порушує Україна, приймаючи рішення про заборону російських кінофільмів і артистів:

«Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів», – йдеться в 19-ій статті Загальної декларації прав людини.

У 10-ій статті Конвенції про захист прав людини і основних свобод (Європейська конвенція з прав людини) також сказано, що «кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.

Ще в 2001 році Парламентська Асамблея Ради Європи у 7-му пункті своєї Рекомендації № 1513 “Виконання обов’язків та зобов’язань, взятих Україною при вступі до Організації” вказала на те, що «тільки повага до прав людини, плюралістична демократія і верховенство закону, особливо шляхом належних правових процедур, справжня свобода преси, слова і зібрань без страху перед репресіями – у поєднанні з серйозним політичним діалогом – зможуть сприяти виходу України з політичної кризи.

Держави-члени не повинні обмежувати доступ громадян до інформації в кризові часи і виходити за межі обмежень, передбачених в статті 10 Європейської конвенції з прав людини і роз’яснених в практиці Європейського суду з прав людини», – сказано в 17- му пункті Рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи «Про захист свободи слова і інформації в кризові часи». Крім цього, в 21-му пункті згаданих вище Рекомендацій йдеться, що «держави-члени повинні невпинно прагнути підтримувати сприятливе середовище, відповідне стандартам Ради Європи, для забезпечення функціонування незалежних і професійних ЗМІ, і це особливо стосується кризових ситуацій». У 27-му пункті Рекомендацій також вказується, що «державні органи, організації ЗМІ, національні або міжнародні державні та недержавні організації повинні намагатися забезпечувати в кризові часи захист свободи слова і інформації шляхом діалогу і співпраці». Відповідні конвенції були ратифіковані Україною в знак прихильності міжнародним правовим стандартам».

Досить різкий для ініціаторів заборони (нардепів Княжицького М.Л. (НФ) і Денисенко В.І. (БПП)) висновок дали і юристи Апарату ВР: «… ОКРЕМІ запропоновані новели,  як вбачається із запропонованої редакції проекту, не узгоджуються із Конституцією України.

Зокрема:

  1. Проектом пропонується законодавчий механізм адміністративно-господарської відповідальності за певні протиправні дії, який не відповідає приписам статей 1, 8, 19, пункту 22 статті 92 Конституції України, відповідно до яких Україна визначена правовою державою, органи влади мають діяти у спосіб визначений законом, а засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них визначаються виключно законами України.
  2. Відповідно до статті 17 Конституції України забезпечення інформаційної безпеки України є однією з найважливіших функцій держави. При цьому права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (стаття 3 Конституції України).

Відповідно до статті 34 Конституції України за якою здійснення особою прав вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб  може бути обмежене законом. Тобто лише за певних обставин і стосовно невизначеного кола осіб. Встановлення будь-яких обмежень прав чи свобод окремої особи може здійснюватися лише судом в якості покарання або за певних обставин, визначених законом (наприклад, ухилення від виконання певних обов’язків).

Запропонований проектом механізм, за яким за звичайних умов пропонується встановлювати обмеження конституційного права громадян на поширення інформації шляхом її трансляції за рішенням органів виконавчої влади не узгоджується із конституційною моделлю захисту і гарантування прав і свобод громадян. Зокрема, це стосується Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці, що складатиме центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах культури та мистецтв, на підставі звернень Ради національної безпеки і оборони України, Служби безпеки України, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. (нові частини шоста і сьома статті 15 Закону України «Про кінематографію»).

Натомість, окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень можуть встановлюватися в умовах воєнного або надзвичайного стану (стаття 64 Конституції України)”.

Здавалося, що після таких переконливих і вбивчих для військово-революційного нововведення аргументів наші народні обранці мали б серйозно задуматися і «почухати макітру» разом з «оселедцями», перш, ніж тиснути на кнопки. Та й «з-за бугра», несамовито ратують борці за свободу слова, демократію і прав людини в усьому світі як би були зобов’язані хоч заради пристойності «неньці» пальцем пригрозити: мовляв, траншей, кредитів, «летальної зброї» не дамо і все таке. Нічого подібного не сталося. Адже для Заходу, схоже на те, не реформи потрібні, а щоб «процес пішов». А з купами нарізаними при цьому тубільними «козаками», «браттями» і просто «хлопцями» дров, голів і душ «вдячні нащадки» як-небудь вже розберуться. На те вони і «нащадки» і «така вже в них доля»!

Тому закон прийняли «легко». Прийняли в дусі славних і добрих традицій національного парламентаризму: похапцем, з шумом, гамором, «з голосу», самовільними відлучкам в туалет і буфет і іншими можливими й неможливими регламентними порушеннями, коли навіть самі депутати не зрозуміли, за що голосували. Бракувало хіба що вимкненого світла в залі і голосу Косого з «Джентельменів удачі», який звучав у глибинах голів «нащадків славних козаків»: «Все. Кіна не буде. Електрика скінчилася!». А наші шановні юристи, почухавши голови про себе зробили висновок: «Повний правовий нігілец! (В сенсі нігілізм)».

Анатомія абсурду від Мінкульту і Держкіно

Ті ж юристи знають, що повний правовий «нігілец» в реальному житті породжує абсурд у всіх його закінчених формах. Можна сказати, що ці два явища – близнюки і брати. Це – як комбінація неправильної форми черепа і косого обличчя нещасних хворих синдромом Дауна.

Коли ми спостерігаємо в нашому повсякденному житті подібні комбінації, всі сінематографічні примхи диктаторів, які стали історичними анекдотами і притчами, виглядають просто безневинними дитячими пустощами. До того ж вони – диктатори, крім пристрасті до кіно відчували непереборну манію писати книги і статті на правову тематику. Щоб «широкі маси» знали: вождь – він завжди в Законі!

На жаль, наших сьогоднішніх вождів, що сидять в депутатських і міністерських кріслах, питання держави і права особливо не хвилюють. У всякому разі, полум’яних промов від них на цю тему ще ніхто не чув. Більше говорять про революцію гідності, агресорі, «перемогах», безвізовий режим, нових демократичних ініціативах та інших вічних цінностях. А ось зі всякими, хто заважає нормально працювати на ниві реформ законами, конституціями, деклараціями і конвенціями у них якось не дуже: «ні опису, ні протоколу, ні здав, ні прийняв, ні відбитків пальців».

Тому викинемо з голови всі ці конституції, нормативно-правові акти та іншу букіністичну продукцію, абсолютно не потрібну в період реформ, і подивимося на проблему очима розсудливого ​​«пересічного» українця, що не зловживає спиртним і медитаціями на вічний майдан в його персональному телевізорі.

По-перше, товаришам Сталіну і Кім Чер Іну навіть в голову не приходило оголошувати заборонені фільми «всім списком». У нас 4 червня 2015 року в перший «чорний список» Держкіно одним цензурних (а точніше-нецензурним-за європейськими поняттями) махом потрапило 162 російські фільми і серіали.

В подальшому, через 2 місяці, 11 серпня, цей список включав вже 376 фільмів і серіалів.

А 8 липня Мінкультури передало в «відповідні органи» список з 117 російських артистів, які «на його (Мінкульту-авт.) думку» представляють «загрозу національній безпеці України». Якби до подібного цензурного конвеєра додумалися в Європі, то всім її разом узятим експертним комісіям і комітетам по моральності кіно треба було років так 10 роботи. А чиновники з Мінкульту і Держкіно впоралися з «дуже маленьким, але відповідальним дорученням», як говорив товариш Саахов із забороненої через «неправильну» Наталію Варлей «Кавказької полонянки», всього за 2 місяці!

«Приголомшливо! Вип’ємо за жінку» – вигукнув би, коментуючи в білій гарячці таку «перемогу», кращий друг комсомолки-спортсменки Ніни – Шурик з цього ж фільму.

І це замість того, щоб розвивати художню самодіяльність і поширювати альбоми-розмальовки «Як правильно поводитися в суспільстві» в наших переповнених «зонах» і добровольчих батальйонах! Це замість того, щоб нарощувати тиражі військово-патріотичної карткової гри «Побий х # йла»! Про розвалених сільських клубах і районних кінотеатрах, вмираючих бібліотеках, що перебиваються злидарськими заробітками некультових, але талановитих «митців», «письменників» і «відомих кіноакторах» ми скромно промовчимо: час зараз не той. А забороняти – воно ж найпростіше: вкладень не потребує!

По-друге, актор і зіграна ним роль тобто художній образ, речі, як кажуть на одеському Привозі – різні. Тому, в зв’язку з забороною популярних культових радянських фільмів, що становлять, між іншим, і золотий фонд світової кінематографії, виникає питання: яку загрозу національній безпеці України несе «комсомолка-спортсменка і просто красуня» Ніна з «Кавказької полонянки (вона ж чистокровна українська Панночка з «Вія»)? Те, що у неї в «Вії» раптом виросли закривавлені вампірські ікла? Так у нас вампірськими іклами навіть п’ятирічного малюка не налякаєш, тому як у вечірньому українському «пересічном ящику» закривавленими європейськими та американськими іклами, щелепами, порізаними венами, відірваними головами руками та іншими частинами тіла всі канали забиті «під зав’язку». Адже святе місце, як відомо, в ефірі порожнім не буває: підуть «Джентельмени удачі» – придуть техаські ковбої з бензопилою.

А яку загрозу для мирної, лагідної, тихої і благочестивої України представляє розп’ятий на хресті в терновому вінці Син Бога Ієшуа Га-Ноцрі в «Майстрі і Маргариті» у виконанні забороненого Сергія Безрукова? Вибачте, але за такі заборони можна і того … на відлучення від церкви нарватися! З подальшим випробуванням на власній шкурі розпечених вугіль, шкварчать сковорідок, киплячих котлів та інших атрибутів пекельної кухні.

По-третє, крім сумнозвісних «чорних списків» існують і так звані «білі списки» діячів російської культури, що ностальгують в силу своєї натури за цінностями європейської демократії в українському виконанні. Це, звичайно (на відміну від «нелояльних артистів») – їх особиста справа. Але … Як тоді «правильно» надійти з фільмом «Іронія долі, або З легким паром!», коли в ньому одну з головних ролей грає великий друг України Андрій Мягков, а другорядну роль подруги його закоханої Наді – лютий ворог нашого народу Валентина Тализіна? І чому для чиновників з Мінкульту другорядна роль в кіно виявилася вирішальною при вирішенні питання, чи показувати традиційну «Іронію» напередодні 2016 року, або тупо заборонити? Адже фільм під дзвони «Советского» (соррі, тепер уже «Советовского» – в сенсі «Евросоветовского») шампанського на екрани так і не пішов.

І, нарешті, найголовніше: який сенс забороняти фільми для показу в кінопрокаті, коли їх можна без особливих зусиль знайти і подивитися в Інтернеті? Особливо це із задоволенням робить наша молодь. Адже для неї, Інтернет, як два пальці, та й заборонений плід – він завжди солодкий.

Само собою постає питання, що час вже складати список моделей комп’ютерів, телевізорів, ноутбуків, айпадів, айфонів, смартфонів і просто «дзвонилок», які теоретично дозволяють вийти в Інтернет. Адже в «Мережі», як відомо, до пори до часу причаїлися сотні непатріотичних радянських і російських фільмів з тисячами заборонених артистів і на всю безчинствують зграї злісних кремлівських тролів. А весела порнографія, цікава педофілія, захоплюючі колективні катування, забавні шахрайські розлучення і гумористичні сцени жорстокості і насильства для наших малюків і підлітків – то справа другорядна, не європейська і не демократична. Другорядне для сьогоднішньої України, звичайно. Україна, яка, гігантськими стрибками рухається до безвізового режиму, що обіцяє кожному з нас «негайно», по «запровадженню» непрохідні ліси «зелені», гори інвестицій і невичерпний потік найнижчих прохань переїхати на ПМЖ в безлюдні європейські міста і села …

Хочеться вірити, що весь цей театр абсурду ненадовго. Що елементарний здоровий глузд переможе дурість. Що в наших кінотеатрах і на екранах телевізорів будуть з’являтися нові культові фільми, створені майстрами кінематографа світового рівня за участю талановитих артистів незалежно від їх політичних поглядів, національності, віросповідання, кольору шкіри, очей, волосся, національного костюма і стрічки на сумочці.

Чи так вже важливо, хто зіграв роль Ісуса: важливіше те, як він зіграв цю дуже відповідальну і дуже важку роль . Чи так важливо, хто створив фільм: на десять порядків важливіше, які цінності пропагує цей фільм . І якщо ці дві прості, очевидні для всього цивілізованого світу, але поки незрозумілі для нас речі, покласти в роботу Верховної Ради, Мінкульту і Держкіно, тоді ці три шановні «установи» не будуть схожі на антигероя «не в адекваті» з фільму «Джентельмени удачі », який постійно повторює без очевидних причини і приводу фразу-мантру:«Пасть порву! ».

Автор: Мирослав Василевич

Джерело: Новини всесвітньої мережі

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on TwitterEmail this to someone