Лист Голові Венеціанської комісії

Logo

Міжфракційне депутатське об’єднання
«На захист порушених конституційних прав громадян
та проти політичних репресій
«ЗАБОРОНЕНО ЗАБОРОНЯТИ»

Пану Джанні Букіккіо,
Голові Європейської комісії за демократію через право

 

Шановний пане Букіккіо,

Від імені Міжфракційного об’єднання народних депутатів України «На захист порушених конституційних прав громадян та проти політичних репресій «Заборонено забороняти» висловлюю Вам свою повагу.

Ми вдячні за вашу тверду та однозначну позицію щодо дотримання прав людини в Україні, а також об’єктивну оцінку деяких проблем законів України щодо е-декларування і люстрації, які відверто протирічать рішенням окремих державних органів, окремих судів, ЕСПЛ та європейській практиці загалом.

Міжфракційне об’єднання «Заборонено забороняти», використовуючи всі законні методи, сприяє поновленню порушених конституційних прав громадян України. Зокрема, ми уважно слідкуємо та проводимо моніторинг порушення прав людини в Україні.

Щодо е-декларування

Слідуючи вашій нещодавній заяві, зробленій в рамках прес-конференції у Києві щодо «спроб послаблення системи електронного декларування», наголошую на невідповідності роботи органів влади України зі структурами Європейського Союзу (ЄС). Чинною українською владою були взяті зобов’язання, які суперечать нормам Конституції України, як акту прямої дії, а також європейським стандартам у сфері прав людини. Окрім того, українська влада в рамках різних аспектів євроінтеграції  намагається виконати невмотивовано більший обсяг зобов’язань, ніж було обіцяно Україною в рамках міжнародно-правових актів укладених з ЄС.

Отримання Україною безвізового режиму з ЄС пов’язане з виконанням нею певного переліку вимог, який має назву «План дій щодо лібералізації ЄС візового режиму для України» (2010 р.). Цей документ був прийнятий в рамках «Засідання у форматі Україна-ЄС по вопросам юстиції, свободи та безпеки».

Даний орган не був наділений повноваженнями щодо прийняття обов’язкових актів для сторін угоди «Про партнерство і співробітництво України і Європейськогоспівтовариства» (1994 р.). У той же час, беручи до уваги наполегливе бажання України отримати безвізовий режим для короткострокового перебування громадян в ЄС, Україна прийняла на себе добровільне зобов’язання виконати вимоги цього документа. Пізніше, в рамках Угоди про асоціацію України з ЄС (2014 р.) сам факт можливості отримання безвізового режиму України був чітко пов’язаний з виконанням Плану дій (2010 р.) і визначений як правове зобов’язання сторін: «Сторони зобов’язуються вжити послідовних кроків до встановлення безвізового режиму у відповідний час після створення умов для добре керованого і безпечного пересування людей, визначених у 2-фазовому Плані дій щодо лібералізації візового режиму, представленого на Саміті Україна – ЄС 22 листопада 2010 року» (ст. 19).

Закон України «Про запобігання корупції» позиціонується як прийнятий з метою ліквідації корупції в країні і як такий, прийняття якого вимагав ЄС для отримання Україною безвізового режиму.

У той же час цей закон цілою низкою своїх норм вступає в протиріччя з Конституцією України, чинним законодавством та міжнародними зобов’язаннями України у сфері захисту прав людини. Такі норми містяться в ст. 1.1.14, ст. 3.1.3, ст. 12.1.2, ст. 46.1.2-11, ст. 46.3, ст. 47.1.3, ст. 50.1-3, ст. 52.2 цього закону. Дані норми вимагають обов’язкового електронного декларування майна і доходів з їх розміщенням у відкритому цілодобовому доступі в «Єдиному державному реєстрі декларацій осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, на офіційному веб-сайті Національного агентства» з «можливістю перегляду, копіювання та роздруковування інформації, а також у вигляді набору даних (електронного документа), організованого у форматі, що дозволяє його автоматизоване оброблення електронними засобами (машинозчитування) з метою повторного використання» отриманих від широкої групи суб’єктів – громадян України, об’єднаних в правову категорію «особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування » (далі – ОУВДМС) та членів їх сімей (ст. 47.1 Закону України «Про запобігання корупції»)».

В рамках документів ЄС право на особисте життя закріплено в Хартії ЄС про основні права (2000 г.): «Кожен має право на повагу до її особистого і сімейного життя, свого житла і своїх повідомлень» (ст. 7). Безпосередньо щодо державних службовців її реалізація відображена в Модельному кодексі поведінки державних службовців, підготовленому в Комітеті Міністрів Ради Європи 2000 (10) де показано співвідношення права державного службовця на особисте життя і декларуванням ним інформації про себе та свої доходи: «Повинні бути вжиті всі необхідні заходи для належного забезпечення поваги до приватного життя державного службовця; відповідно, заяви, передбачені в цьому Кодексі, повинні залишатися конфіденційними» (ст. 17). В рамках автентичного тлумачення цієї статті зазначено, що принцип поваги права на особисте життя державного службовця не є абсолютним. Але його обмеження, у тому числі щодо конфіденційності заяв, можливо лише в рамках кримінального розслідування або дисциплінарних заходів (п. 82). Але при цьому не йдеться про його обмеження в рамках превентивного заходу без вчинення злочину – розголошення декларації державного службовця через сайт з відкритим доступом.

Потрібно відзначити, що найважливіший європейський міжнародний акт у сфері протидії корупції – резолюція Комітету Міністрів Ради Європи 97 (24) «Про двадцять принципів боротьби з корупцією» (1997 р) – зобов’язує держави створити дієву процедуру аудиту в протидію проявам корупції (принцип 12) і забезпечити свободу отримання і поширення ЗМІ інформації пов’язаної з корупційними справами (принц. 16). Але при цьому така свобода повинна бути обмежена лише «потребами демократичного суспільства», тобто мова йде про збереження права на особисте життя публічних осіб навіть у світлі боротьби з корупцією. У свою чергу документ ЄС «Десять принципів для поліпшення боротьби з корупцією в приєднуються державах, державах-кандидатах та інших третіх державах» (2003 р) зобов’язує державних службовців розкривати свої доходи (принц. 4), але знову таки не передбачає опублікування цих даних у відкритому доступі, перегукуючись з правом на недоторканність особистого життя.

У рамках практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) зазначено, що в понятійний обсяг права на недоторканність особистого життя входить також вся проблематика справ, що стосується збору, зберігання, використання та надання доступу до інформації про особисте життя людей. Причому навіть тоді, коли дані стосуються професійного життя людини, тому що, на думку Суду, немає причини, через яку сфера професійних відносин мала б бути виключена зі сфери особистого життя (справа Ротару, п. 43; справа Турек, п. 100-117; професійна сфера входить в область особистого життя також, наприклад, в контексті законодавчого обмеження можливості влаштування на роботу в приватному секторі для певної категорії осіб, справа Сидабрас і Джаутас (Sidabras and Dziautas) проти Литви від 27.07 .2004 р, скарги 55480/00 і 59330/00, п. 33-63, справа Райніс і Гаспаравічус (Rainys i Gasparavicius) проти Литви від 07.04.2005 р скарги 70665/01 і 74345/01, п. 31 -38, де йшлося про дискримінаційне звернення (ст. 14 у зв’язку зі ст. 8 ЄКПЛ) по відношенню до колишніх співробітників КДБ). Додатково також інформація, що має публічний характер, може входити в сферу особистого життя, якщо систематично збирається та зберігається владою, особливо, коли стосується подій з далекого минулого (справа Ротару., П. 43; справа Сегерстед-Віберг, п. 77). Входить сюди також право на захист доброго імені та репутації, що порушуються внаслідок збору та оприлюднення владою персональних даних, наприклад в контексті процедури люстрації (справа Турек, п. 110).

Повага до особистого життя людини вимагає, щоб влада забезпечила те, що до персональних даних не матимуть доступ треті особи, якщо немає обґрунтованої необхідності (справа Z. проти Фінляндії від 25.02.1997 р, скарга 22009/93, п. 95). Отже, ситуація, в якій розкриваються конфіденційні дані, є втручанням в право на особисте життя людини, яке, щоб бути допустимим, має виконувати умови обмежує клаузули, де особливе значення знову матиме приведення в рівновагу пропорції між суспільним інтересом і правом на повагу до приватного життя людини (справа MS проти Швеції від 1998 п. 36-44)».

«Іншу категорію становитимуть скарги, в яких заявники стверджували, що їхнє право на приватність, що гарантується в ст. 8 ЄКПЛ, було порушено тим, що дані держави-сторони не вжили достатніх дій для забезпечення ефективного захисту перед розповсюдженням без згоди заявників інформації про їхнє особисте життя або також їх зображення. Тобто полягають у відповідному збалансуванні права на повагу до особистого життя і свободи вираження. Європейський Суд постановив, що громадська думка має право на інформацію, що в деяких особливих обставинах, що особливо стосуються політиків, може дійти до обмеження навіть права на приватність публічних осіб, як це було у справі Едітіонс Плон; проте такі обмеження не є обґрунтованими, якщо інформація жодним чином не стосується політичної чи громадської дискусії, а служить виключно для задоволення цікавості (справа Едісьон Плон (Editions Plon) проти Франції від 18.05.2004 р, скарга 58148/00, п. 53). Жодним іншим чином викладання у відкритий доступ декларацій сотень тисяч громадян України, які підпадають під категорію «особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування та члени їх сімей» пояснити не можна, так як практичний ефективний контроль і обробку такого обсягу інформації здійснити не можливо.

Щодо другого права (права на захист персональних даних), воно захищене в Європі в рамках цілого ряду конвенцій («Про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних» (1981 р.), документів («Керівні принципи, що регулюють захист приватності і транскордонні потоки персональних даних» ОЕСР (1980 г.), «Керівні принципи стосовно комп’ютеризованих баз персональних даних», прийнятих ГА ООН (1990 р) та актів ЄС. В рамках документів ЄС воно закріплене в Договорі про функціонування ЄС (1957 р) ст. 16, Договорі про ЄС (1992 р) ст. 39 та розкрито в Хартії ЄС про основні права (2000 р.): «1. Кожен має право на захист належних до нього персональних даних».

Конвенція № 108 Ради Європи «Про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних» (1981 р.) визначила метою свого визначення «забезпечення на території кожної сторони для кожної особи, незалежно від її громадянства або місця проживання, дотримання її прав і основоположних свобод, зокрема її права на недоторканість приватного життя, у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних, які її стосуються»(ст. 1). Відповідно Конвенція чітко і не двозначно визначає персональні дані, як частину права на недоторканність особистого життя, передбачаючи їх відповідний захист. Аналогічним є і підхід Директиви 95/46/ЄС про захист фізичних осіб стосовно обробки персональних даних та про вільний рух таких даних – «держави-члени повинні захищати основні права і свободи фізичних осіб, і, зокрема, їх право на недоторканність приватного життя по відношенню до обробки персональних даних».

Серед принципів захисту даних згідно Конвенції № 108 Ради Європи визначено, що бази персональних даних мають «зберігатися для визначених і законних цілей та не використовувати в спосіб, що не сумісний із цими цілями» (ст. 5b). У той же час мета визначена Законом України «Про запобігання корупції» по суті є аморальною, апріорі ставлячи під підозру всіх осіб, об’єднаних поняттям «особи, уповноважені на виконання функцій держави або місцевого самоврядування», і обмежуючи їх право на особисте життя і персональні дані. По суті цим порушується ще одне з ключових прав Європейської конвенції про права людини – право обвинуваченого в кримінальному злочині на невинуватість (ст. 6.2), оскільки особа обмежується в правах виходячи з того, які функції в суспільстві воно виконує.

Крім того, Закон України «Про запобігання корупції» передбачає і розголошення даних, які відносяться Конвенцією № 108 Ради Європи до категорії «особливих даних», які не підлягають автоматизованій обробці – даних щодо статевого життя (ст. 6). Закон України відносить до «членів сім’ї» також «інших осіб, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки (крім осіб, взаємні права та обов’язки яких не мають характеру сімейних), у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі» і вимагає він них надання даних про себе, які будуть внесені в декларацію, яка в свою чергу будуть виставлена на сайті Національного агентства у відкритому доступі. Такі дії явно можна розглядати як розкриття даних щодо статевого життя, що чітко заборонено до автоматичної обробки згідно Конвенції № 108 Ради Європи і цією ж конвенцією заборонено їх автоматична обробка також «до персональних даних, що стосуються засуджених в кримінальному порядку».

У справі Фішера Суд ЄС підтвердив, що принципи поводження з персональними даними, які зафіксовані в Директиві 95/46, внаслідок їх впровадження в національне законодавство держав-членів Євросоюзу, є загальними принципами права Співтовариства (справа C-369/98 Королева проти Міністра сільського господарства, рибальства і продовольства, на стороні Тревор Роберт Фішер і Пенні Фішер, рішення від 14 вересня 2000 г.). А в іншій справі Суд ЄС також вказав, що норми Директиви ЄС 95/46 мають пряму дію, тобто приватна особа може робити на них посилання в національних судах, щоб виключити застосування несумісних з цими положеннями норм внутрішньодержавного права (справа C-465/00, C-138/01, C-139/01 Аудитори та ін. проти Австрійської радіомовної компанії, рішення від 20 травня 2003 року)».

«Ще однією категорією осіб на яку юридично поширено дію Закону «Про запобігання корупції» є «близькі особи» і «члени сім’ї», визначення яких дається в ст. 1.1 цього закону. Зокрема інформація щодо декларування згідно зі ст. 46.1.1 повинна даватися не тільки щодо осіб згаданих у ст. 3.1 і ст. 3.2а, але і «членів їхніх сімей». «Членами сім’ї» згідно ст. 1.1 Закону є «особи які перебувають у шлюбі, а також їхні діти, у тому числі повнолітні, батьки, особи, які перебувають під опікою и піклуванням, інші особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки (крім осіб, взаємні права та обов’язки яких не мають характеру сімейних), у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі». Щодо цієї категорії повинно бути повідомлено: ««прізвище, ім’я, по батькові, реєстраційний номер облікової картки платника податків» (ст. 46.1.1)), данні про «об’єкти нерухомості, що належать … на праві приватної власності, включаючи спільну власність, або знаходяться у них в оренді чи на іншому праві користування, незалежно від форми укладення правочину» (ст. 46.1.2)), данні про «об’єкти незавершеного будівництва, об’єкти, не прийняті в експлуатацію або право власності на які не зареєстроване в установленому законом порядку… розташовані на [їхніх] земельних ділянках…. повністю або частково побудовані з [їхніх] матеріалів чи за [їхні] кошти» (ст. 46.1.51)); дані про «Нематеріальні активи, … у тому числі об’єкти інтелектуальної власності» (ст. 46.1.6)).

Як бачимо передбачено значний обсяг інформації про членів сім’ї, які безпосередньо не здійснюють адміністративно-владну діяльність, але інформація про яких підлягає розголошенню у відкритому доступі. У той же час згідно Європейської конвенції про захист прав людини (ЄКПЛ) (1950 р.): «1. Кожна людина має право на повагу до її особистого і сімейного життя, житла й таємниці кореспонденції. 2. держава не може втручатися у здійснення цього права »(ст. 8). Потрібно відзначити, що ні Конвенція про боротьбу з корупцією, яка зачіпає посадових осіб Європейських Співтовариств або посадових осіб держав-учасниць (1997 р.), ні Конвенції Ради Європи проти корупції ні в інших документах ЄС або Ради Європи членів сім’ї не згадують і не пов’язують їх з діяльністю публічних осіб і державних чиновників. Потрібно відзначити, що такий зв’язок за українським законодавством незалежних фізичних осіб наділених окремої правоздатністю може розглядатися як порушення важливою норми Міжнародного Пакту про громадянські та політичні права (1966), про визнання правосуб’єктності кожної людини незалежно від його місцезнаходження (ст. 16).

Міжнародне право надає фізичним особам, якими явно є і вищезгадані члени сімей, на захист приватності. Так, згідно з Директивою № 95/46 / ЄC Європейського Парламенту та Ради “Про захист фізичних осіб при автоматизованій обробці персональних даних та безперешкодного руху цих даних” (1995 г.) впроваджуються детальні вимоги щодо захисту права суб’єктів даних, передбачаються механізми забезпечення ефективної реалізації принципів приватності через наглядову інстанцію і заборона передачі даних в треті країни, які не гарантують адекватного захисту приватності. Усього цього відкритий режим доступу згідно з українським законом явно не гарантує.

Крім того, згідно Конвенції Ради Європи № 108 «Про захист осіб у зв’язку з автоматизованою обробкою персональних даних» (1981 р.) держави (в т.ч. і Україна, як сторона) зобов’язалися «для захисту персональних даних, що зберігаються у файлах даних для автоматизованої обробки, уживають відповідних заходів безпеки, спрямованих на запобігання випадковому чи несанкціонованому знищенню або випадковій утраті, а також на запобігання несанкціонованому доступу, зміні або поширенню» (ст. 7). В свою чергу «термін “персональні дані”» за цією Конвенцією «означає будь-яку інформацію, яка стосується конкретно визначеної особи або особи, що може бути конкретно визначеною» (ст. 1).

Серед членів сім’ї власність яких підлягає декларуванню та виставленню на сайті Національного агентства згадані і діти. У той же час діти до 18 років мають в рамках міжнародного права особливий захист, який їм надає Конвенція про права дитини (1989 г.). Зокрема, передбачено, що «1. у всіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами …. першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. 2. Держави-учасниці зобов’язуються забезпечити дитині такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов’язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом, і з цією метою вживають всіх відповідних законодавчих і адміністративних заходи» (ст. 3). У той же час ці принципи явно порушуються безцеремонним бажанням держави поставити на перше місце інтереси своєї превентивної боротьби з корупцією над інтересами дітей. Особливо яскраво це видно в рамках нехтування права дітей на особисте життя шляхом опублікування даних про їхнє майно в деклараціях батьків, які є «особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування». Право на приватність дітей сформульовано таким чином: «1. Жодна дитина не може бути об’єктом свавільного або незаконного втручання в здійснення її права на особисте життя, сімейне життя, недоторканність житла, таємницю кореспонденції, або незаконного посягання на її честь і репутацію. 2. Дитина має право на захист закону від такого втручання або посягань» (ст. 16 Конвенції про права дитини (1989 г.). Також законодавця абсолютно не цікавить окрема правосуб’єктність дитини, на яку неодноразово вказував у своїй практиці ЄСПЛ, а в справі Хокканен Суд підкреслив також необхідність враховувати думку дитини, якщо вона є достатньо зрілою, щоб прийняти до уваги її думку (справа Хокканен …, п . 61-62)».

Суперечать ЄКПЛ та практиці ЄСПЛ також норми ст. 51 Закону України «Про запобігання корупції», що стосуються широких прав на моніторинг способу життя суб’єктів декларування з боку Національного агентства. Створення самого по собі спеціального органу з протидії корупції, навіть у формі спеціального суду визначається, якщо не суперечить Конвенції (ЄКПЛ) (справа Fruni v.Slovakia 2007 г., п. 140).

У цьому контексті потрібно згадати, те що сам моніторинг здійснюється на основі створеного Національним агентством «порядку» (ст. 51.3 Закону України «Про запобігання корупції»). Така норма явно суперечить практиці ЄСПЛ щодо можливості втручання в особисте життя на основі закону ст. 8 ЄКПЛ), оскільки як визначив Європейський суд такий закон повинен відповідати стандартам чіткості і прозорості, а не бути аморфним як у нашому випадку: «норма не може розглядатися як закон, якщо вона не сформульована з достатнім ступенем точності, що дозволяє громадянину регулювати свою поведінку» (справа Сенді Таймс проти Великобританії 1979 г.).

Таким чином, пане Букіккіо, імплементація системи електронного декларування в Україні порушує норми Конституції України, демократичні принципи та стандарти, міжнародні договори та не відповідає зобов’язанням, взятим Україною перед Європейським Союзом.

Щодо прав опозиції

Члени парламентів в усіх цивілізованих країнах світу користуються особливою повагою та рядом додаткових прав, оскільки вони є прямими представниками громадян, а їхні повноваження делеговані їм безпосередньо народом. Саме тому їхній особливий статус пов’язаний не лише з важливістю їхньої діяльності для держави та суспільства, але і з тим, що будь-яке порушення їхніх прав одночасно є дискримінацією та приниженням тих громадян, які за них проголосували на відповідних виборах.

На жаль, останнім часом в Україні нехтування правами парламентарів стало нормальною практикою. Особливо яскраво дане явище проявляється щодо опозиційних народних депутатів.

Закон про опозицію

Перш за все, в Україні і досі не ухвалено закону про діяльність парламентської опозиції, який би став нормативною гарантією дотримання прав відповідних парламентарів, а отже і належного представлення інтересів виборців. Зокрема, необхідним є врегулювання питань щодо керування опозицією роботою ряду комітетів з контрольними функціями та Рахунковою палатою; представлення опозиції в органах, де ВРУ має квоти для призначення відповідних осіб; влив опозиції на формування порядку денного тощо.

Дані права опозиційних депутатів є звичною європейською практикою; проте в Україні вони ігноруються. Саме тому ще навесні було провалено голосування за відповідний законопроект, і небагато шансів бути ухваленим має новий законопроект, зареєстрований опозиційними депутатами.

Найбільш показовим в цій ситуації є той факт, що нинішні представники влади, будучи опозиційними політиками, неодноразово наголошували на необхідності розробки та ухвалення закону про опозицію. Зокрема, в 2010 році Арсеній Яценюк вимагав від Віктора Януковича визнати невідкладним проект закону про опозицію. Він зазначав:

«…блокування парламенту чи будь-які інші дії, які заважали б провладній більшості ухвалювати рішення без урахування позицій меншості, є наразі єдиним засобом діяльності опозиції. Отже, конче необхідним є прийняття закону про опозицію, який би встановлював права й обов’язки парламентської меншості …»

Відповідно до Коаліційної угоди 2014 року, представники коаліції зобов’язалися вибудовувати свої відносини з парламентською опозицією на таких засадах:

  • гарантувати неухильне дотримання законодавчої процедури, що дасть змогу народним депутатам з опозиції впливати на процес прийняття рішень парламентом;
  • запровадити проведення раз на пленарний тиждень Дня опозиції з формуванням опозицією порядку денного;
  • гарантувати представникам опозиції право на участь у роботі парламентських комітетів; на засадах пропорційного представництва;
  • гарантувати участь представників парламентської опозиції у міжпарламентських делегаціях на засадах пропорційного представництва.

На сьогодні очевидно, що дана норма коаліційної угоди повністю порушується, адже представники опозиції не отримали власного дня на пленарному тижні і лише мінімально впливають на процес прийняття рішень парламентом.

Участь в управлінні комітетами ВРУ

Представники опозиції також були відсторонені від керівництва парламентськими комітетами на дискримінаційній основі, хоча, як було зазначено вище, загальноприйнятою практикою в демократичних державах є керівництво комітетами з контрольними функціями саме опозицією.

Більше того, процес такого штучного відсторонення був суто політичним, а його учасники навіть не намагались підпорядкувати власні дії будь-яким правовим засадам. Зокрема, даний процес розпочався з блокування парламентської трибуни Радикальною партією після того, як на засіданні Верховної Ради Олег Ляшко заявив про те, що він вимагає відставки керівників комітетів Ради, які голосували за закони 16 січня.

Як наслідок, під тиском ряду депутатів 11 грудня 2014 року голосами 264 парламентарів було підтримано проект постанови № 1291 “Про внесення змін до постанови Верховної Ради України” Про обрання голів, перших заступників, заступників голів, секретарів, членів комітетів Верховної Ради України восьмого скликання“, і тим самим ряду нардепів було заборонено обіймати керівні посади в комітетах.

Слід відзначити, що тоді Радикальна партія поширила такий коментар подій:

Недостойна поведінка окремих депутатів 7-ого скликання привела до ослаблення української держави,  іноземної агресії, втрати територій та гибелі тисяч людей. Винуватці цієї трагедії не мають ніякого морального права не те що керувати комітетами Верховної Ради, а навіть дивитися в очі своїм виборцям. Настане час, і їх вчинки отримають і відповідну юридичну оцінку з боку правоохоронних органів.

Тобто навіть ініціатори вищезгаданої постанови не заперечували, що відсторонення ряду осіб від керівництва комітетами не ґрунтувалося на жодній правовій оцінці і було суто політичним. Більше того, даний коментар підтверджує, що в якості аргументів були використані заполітизовані оціночні судження, а думка виборців, які віддали власні голоси за відповідних депутатів, просто ігнорувалася.

За негативною, проте вже звичною традицією, презумпція невинуватості була повністю знівельована, а права окремих народних обранців були обмежені на основі політичних звинувачень, які є нічим іншим, як тиском на опонентів, які здобули гідний результат на виборах. Особливо очевидним факт політичної дискримінації є з огляду на те, що більшість законів 16 січня були або знову ухвалені новою владою, або стали основою для нових нормативних актів. Тобто ряд депутатів начебто має нести політичну відповідальність за голосування за такі закони, які, в переважній більшості, підтримуються і новою коаліцією.

Порушення виборчих прав опозиціонерів

Наразі спостерігаються і численні порушення виборчих прав опозиціонерів. Наприклад, 11 вересня Вищий адміністративний суд відмовив Київському Опозиційному блоку в задоволенні скарги на дії Центральної виборчої комісії, яка незаконно відмовилася включити представників опозиції до складу районних виборчих комісій на місцевих виборах в місті Києві.

Іншим прикладом була ситуація в Харкові, коли Опозиційному блоку довгий час необґрунтовано відмовляли в реєстрації, лише 30 вересня, в останній день подачі документів для участі в місцевих виборах, регіональне відділення політичної партії “Опозиційний блок” було зареєстровано в Харківській області, що стало дискримінацією і порушенням демократичних засад.

Не менш вагомою проблемою є гоніння та переслідування опозиційних депутатів чи парламентарів, які мають відмінну від офіційної влади позицію. Прикладом є ситуація з арештом Мосійчука, якому висунули звинувачення за обставинами, що значно перевищують названі в ході засідання ВРУ факти. Крім того, сам арешт відбувався з порушенням Регламенту.

Показовим в цій ситуації є той факт, що обрана процедура (яка начебто називається спікером процедурою ad hoc) дуже нагадує положення одного з законів, ухваленого 16 січня 2013 року, проти якого в той час боролися нинішні представники влади («Подання про надання згоди на притягнення до кримінальної відповідальності, затримання чи арешт народного депутата включається до порядку денного сесії Верховної Ради позачергово, без голосування, та розглядається позачергово на пленарному засіданні Верховної Ради без надання висновків комітетів Верховної Ради у строк, визначений цим Регламентом»).

Іншим прикладом є спроба вручити повістки опозиційним депутатам на засіданні Погоджувальної ради. Мало місце не лише порушення процедур, але і театралізована вистава з метою політичного тиску: адже в подальшому виявилося, що всі опозиціонери є лише свідками по справах.

Крім того, постійно мають місце порушення і процесуальних прав затриманих представників опозиції: зокрема, в листопаді 2015 року українська влада порушувала закон та права людини, не випускаючи з СІЗО екс-міністра юстиції Олену Лукаш, за яку на той момент вже було внесено заставу.

Таким чином, пане Букіккіо, на сьогодні знову має місце вибіркова повага до прав парламентарів за ознакою належності до коаліції чи опозиції. Проте тим самим запроваджується вибіркова повага до громадян України в залежності від того, яку політичну силу вони підтримують. Така практика не відповідає ані законодавству України, ані європейським принципам.

Готовий продовжити діалог щодо стану дотримання прав людини в Україні та роботи міжфракційного об’єднання і відкритий до особистої зустрічі. Детальна інформація щодо нашої роботи доступна за адресою ftf.org.ua. Окрім того, ми готові надати іншу інформацію за вашим запитом на au.gr1566098700o.ftf1566098700@ofni1566098700.

 

З повагою,

А. Л. Деркач
Народний депутат України,
Голова Міжфракційного депутатського
об’єднання «На захист порушених конституційних
прав громадян та проти політичних репресій
«Заборонено забороняти»

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on TwitterEmail this to someone