Моніторинг дотримання конституційних прав людини в Україні (січень-травень 2016 року)

Дотримання права на свободу віросповідання

На розгляд Верховної Ради України внесено два законопроекти: № 4128 від 23.02.2016г. «Про внесення змін до Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації” (щодо зміни підпорядкування релігійними громадами), автори законодавчої ініціативи народні депутати України Єленський В.Є., Войцеховська С.М., Кішкар П.М., Тарута С. О., Лозовий А.С., Герасимов А.В., Подоляк І.І, а так само №4511 від 22.04.2016г. «Про особливий статус релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі, визнаній Верховною Радою України державою-агресором», автори законодавчої ініціативи народні депутати України Петренко О.М., Левус А.М., Тимошенко Ю.В., Медуниця О. В., Бригинець О.М., Артюшенко І.А., Висоцький С.В., Тимчук Д.Б., Матківський Б.М., Бублик Ю.В., Опанасенко О.В., Скрипник О.О. , Масоріна О.С.

Обидва проекти по суті своїй суперечать ст. 35 Конституції України – а саме конституційній нормі прямої дії про свободу совісті та віросповідання і відділенні церкви і релігійних організацій від держави, яка має виняток лише в частині захисту громадського порядку, здоров’я і моралі населення і прав і свобод інших людей.

Дані законопроекти є безпосередньо спрямованими проти найбільшої релігійної організації України – Української православної церкви, позицію якої не схвалює діюча влада.

Проект Закону № 4128 має на меті узаконити рейдерські захоплення парафій УПЦ, оскільки норма яку пропонується додати в ст. 8 Закону про свободу совісті, передбачає можливість зміни приналежності релігійної громади шляхом зміни статуту через голосування «простою більшістю присутніх на зборах громадян, які належать до релігійної громади». При цьому визначити приналежність тої чи іншої особи до даної громади можна шляхом «самоідентифікації з цією релігійною громадою, підтвердженням чого є участь в релігійному житті конкретної громади». Всі ці норми є вкрай суб’єктивними, що неприпустимо в законодавчому акті.

По-перше виникає питання: як розуміти термін «самоідентифікація»? Його визначення відсутнє в законодавстві, що неприпустимо. По-друге, як визначити обсяги участі в релігійному житті? Чи може визнаватися членом такої громади особа, яка відвідала церкву один раз рік, або тільки бере участь в щоденних або щотижневих богослужіннях або ж особа, яка тільки освятила паску? З чого випливає третє питання: якщо збереться п’ять таких осіб в релігійній громаді, яка нараховує сто вірних, і вони, більшістю в чотири людини ухвалять рішення про зміну її канонічної приналежності, а решта 96 її членів приймуть протилежне рішення, яке з цих рішень буде правомочним? І чи не будуть при цьому цими 5 особами грубо порушені права інших 95 членів громади, які складають явну більшість.

Крім того, норма сформульована таким чином, що рішення на зборах може бути прийнято не тільки безпосередніми членами даної громади, але іншими особами, що до неї не належить, але на зборах були присутні. Власне, це швидше за все і буде відбуватися шляхом підвозу «патріотично налаштованих активістів». За інформацією, яка неодноразово згадувалася в ЗМІ, буде виконуватися «підвезення патріотично налаштованих активістів – бойових груп, які є воєнізованим продовженням політичних партій».

Як зазначив з цього приводу секретар Рівненської єпархії УПЦ протоієрей Віталій Герлінскій, жителі певних населених пунктів, які ніколи не ходили до храмів, проводять збори з вимогою забрати церкви в релігійних громад УПЦ та передати їх УПЦ КП.

За даними голови Інформаційно-просвітницького відділу УПЦ єпископа Ірпінського Климента, пропонований законопроектом № 4128 механізм узаконить церковне рейдерство. За його словами, тільки в Тернопільській, Волинській та Рівненській областях порушено близько 25 кримінальних справ з приводу порушення прав віруючих, які прийняттям цього законопроекту намагаються узаконити депутати.

Крім того, намагаючись дати визначення приналежності осіб до певної релігійної спільноти, держава втручається в сферу компетенції такої громади, порушуючи при цьому європейські стандарти, закріплені в рішеннях Європейського суду з прав людини, згідно з якими визначення приналежності особи до релігійної організації є не компетенцією держави, а самої такої організації (справа Коккінакіса проти Греції 25/05/1993, Хасана і Чауша проти Болгарії 26/10/2000). ЄСПЛ підкреслив, що державі в демократичному суспільстві не потрібно робити кроків, щоб релігійні спільноти залишалися під єдиним керівництвом. Варто не викорінювати плюралізм, а забезпечувати толерантність між конкуруючими групами. Суд підкреслив, що підтримка одного з лідерів в ході поділу громади або спроби змусити громаду підкоритися одному з лідерів становить порушення релігійної свободи (Справа Supreme Holy Council of the Muslim Community v. Bulgaria 16/03/2005).

Тому не дивно, що відхилити законопроект № 4128 Єленського-Войцеховської, рекомендує Головне науково-експертне управління Верховної Ради України у висновках від 16 березня 2016 року. Висновок експертів вказує на загрозу невиправданого втручання держави в автономність релігійних громад і появи нових конфліктних ситуацій через плутанину в порядку внесення змін до статутів.

У свою чергу проект закону № 4511 Петренко-Левуса, ще більше порушує конституційні права громадян України вторгаючись в сферу функціонування релігійних організацій та встановлюючи дискримінацію між ними. В першу чергу дискримінаційною є сама постановка питання про поділ діючих і зареєстрованих релігійних організацій України, на дві групи виходячи з їх канонічної приналежності: на «релігійні організації, які проводять свою діяльність в Україні та одночасно підкоряються в канонічних і організаційних питаннях релігійним центрам, які розташовані в державах, які визнані Верховною Радою України державою-агресором ».

Дана норма прямо порушує засадничі положення профільного Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» – «Держава … поважає традиції та внутрішні положення релігійних організацій, якщо вони не суперечать чинному законодавству; … не втручається в проведену в рамках закону діяльність релігійних організацій. … Всі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійні організації щодо інших не допускається »(ст. 5.).

Ці норми в свою чергу базуються на ст. 35 Конституції України «кожен має право на свободу світогляду і віросповідання. Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої, безперешкодно відправляти одноособово чи колективно релігійні культи і ритуальні обряди, вести релігійну діяльність. Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви. Жодна релігія не може бути визнана державою як обов’язкова».

Нескладно здогадатися, що його ініціатори захочуть направити законопроект № 4511 проти УПЦ. При цьому дана спроба є абсолютно неправомірною, оскільки УПЦ приймає свої рішення повністю самостійно, без впливу ззовні, маючи власним керівний центр в Києві.

Цілий ряд окремих положень проекту закону № 4511 також містять суперечливі або прямо протиправні норми. Так, ст. 5 даного законопроекту передбачає, що «призначення центрального і регіонального керівництва релігійних організацій, які визначені статтею другою цього закону, відбувається після узгодження відповідних кандидатур від релігійних організацій з центральним органом виконавчої влади, який реалізовує державну політику в сфері релігії».

Дана норма противоправна з двох причин:

  1. Держава погоджує керівництво релігійною організацією, що суперечить конституційній нормі про відокремлення церкви від держави, передбачаючи її участь у призначенні керівництва релігійної організації;
  2. Говориться про призначення центрального і регіонального керівництва організації, але Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» такі різновиди релігійних організацій не знає.

Крім того, в цілому УПЦ статусом юридичної особи не володіє, відповідно «особливий статус» потрібно буде давати кожній парафії окремо. Більш того, як вказав ЄСПЛ, автономність релігійних громад є частиною плюралізму в демократичному суспільстві і таким чином, безпосередньо підпадає під захист ст. 9 Конвенції про захист прав людини і основних свобод (Рішення Європейського суду з прав людини у справі Бессарабська митрополія і інші проти Молдови (N 45701/99 від 13.12.2001 р).

Ст. 7 проекту закону оперує терміном «співпраця з представниками мілітарно-терористичних угруповань» як умовою для припинення діяльності релігійної організації. Але такого терміну законодавство України не знає, немає його визначення і в міжнародному праві. Отже, можливо його довільне тлумачення, що призводить до правового волюнтаризму і можливості закривати неугодну релігійну організацію з волі чиновників користуючись недосконалістю законопроекту.

Таким чином, потрібно відзначити, що обидва законопроекти вводять дискримінацію релігійних організацій, порушують конституційні норми, наділені оціночними і суб’єктивними підходами і в разі свого прийняття можуть призвести до очевидного порушення прав віруючих і релігійних організацій, а конкретніше – УПЦ. Тому, в разі їх прийняття можна очікувати звернень з приводу їх застосування в ЄСПЛ, на основі порушення ст. 9 і 11 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод (свобода думки, совісті і релігії, а також право на свободу зборів і асоціацій) і ст. 14 – про заборону дискримінації.

Доказова база та факти порушення прав віруючих Української Православної Церкви на Західній Україні були зібрані в 63 сторінковому Звіті української неурядової організації «Громадський правозахист» (NGO Public Advocacy) про порушення прав і свобод релігійних організацій в Західній Україні. Даний звіт був переданий 8 лютого 2016 року Департаменту по толерантності і недискримінації Бюро з демократичних інститутів і прав людини (БДІПЛ). Матеріали також спрямовані через систему TANDIS для включення в щорічні звіти ОБСЄ і БДІПЛ з питань порушень прав людини. Пакет документів переданий міжнародним організаціям, що здійснюють моніторинг дотримання прав людини.

У звіті міститься огляд заяв, що містять заклики ненависті з боку кліриків і прихильників деяких конфесій. Дані факти підтверджуються фото-, відеодоказами та свідоцтвами очевидців. Як зазначено в звітах, значну частину правопорушень скоюють особи, які є кліриками або активістами «Київського патріархату».

Моніторинг прав людини і релігійних свобод був проведений в Тернопільській, Рівненській, Волинській, Львівській, Івано-Франківській, Київській областях та на Закарпатті в період 2014-2015 рр. «У всіх цих регіонах були виявлені порушення прав релігійних організацій Української Православної Церкви», – йдеться в документі. Всього зафіксовано 44 конфліктних ситуації. При цьому, як наголошується в звіті, або віруючим УПЦ закритий доступ до храму (або ж церква вилучена у громади УПЦ), або зіткнення між парафіянами храму і прихильниками Київського Патріархату тривають досі. «Риторика ненависті широко використовується при захопленнях культових споруд УПЦ, носить характер пропаганди і спрямована на дестабілізацію суспільно-політичної ситуації в Україні», – роблять висновок юристи і спостерігачі «Громадського правозахисту».

Проаналізувавши факти і свідчення очевидців, слід зробити висновок, що риторика ненависті широко використовується при захопленнях культових споруд УПЦ, носить характер пропаганди і може стати фактором дестабілізації суспільно-політичної ситуації в Україні.


 

Відсутність закону про опозицію

Протягом 25 років історії України йде дискусія і надходять пропозиції і проекти законів про опозицію, але кожна діюча влада блокує їх прийняття. Так було в 2004, 2006, 2009, 2011 і 2015 роках. Навесні 2015 року законопроект № 0948 про опозицію був відхилений. Таке рішення прийнято через необхідність розробки законопроекту про внесення змін до Регламенту Ради. Окремий же Закон про опозицію не потрібен, вирішила тоді більшість депутатів. При цьому, потрібно зазначити, що запропоновані новим спікером А. Парубієм в травні 2016 року зміни в Регламент ВРУ норм про діяльність опозиції не містили.

Знову до прийняття такого законопроекту повернулися у вересні 2015 року коли народні депутати висунули три законопроекти про опозицію. Закон від фракції «Опозиційного блоку» (проект від 09.09.2015 №3061), від фракції «Відродження» (проект від 15.09.2015 №3061-1) і альтернативний проект Закону №3061-2 “Про парламентську опозицію” внесений фракцією «Радикальної партії». Дані законопроекти базуються на ключовому праві парламентської опозиції прийнятому в демократичному суспільстві – право контролювати дії влади і захищати інтереси своїх виборців.

У той же час, з вересня 2015 року ці законопроекти знаходяться в стадії ознайомлення в комітетах Верховної Ради, ніяких дій по їх розгляду і подальшому просуванню не провадиться. Беручи до уваги, що все керівництво комітетів парламенту складають представники правлячої коаліції, неважко уявити, на чиє замовлення це відбувається.

Важливо відзначити, що на зустрічах представників Європейського Союзу та українських парламентаріїв, питання необхідності Закону про опозицію неодноразово піднімалося: європейські чиновники активно акцентують свою увагу на відсутності закону про опозицію.

Проте, заяви глави представництва Європейського Союзу в Україні Яна Томбінського з цього питання залишаються без уваги представників чинної коаліції, а представники Європейської Комісії в Києві, в свою чергу, не виявляють належної активності у відстоюванні європейської норми про права опозиції.

Сам закон про опозицію повинен запобігти концентрації всієї влади у партій, що відображають погляди лише частини населення, що зробить неможливою диктатуру одного погляду на ситуацію в країні. Прийнятим стандартом в демократичному суспільстві (наприклад, Великобританія) є юридичне надання опозиції права керувати частиною комітетів в парламенті, які мають контрольні функції, що здійснюють парламентський контроль за діяльністю коаліції, а також керують незалежним органом контролюючим витрати бюджетних коштів.

У минулих складах Верховної Ради України проблема представництва опозиції в роботі парламенту традиційно вирішувалася на політичному рівні шляхом надання її представникам керівництва частини комітетів і посади другого заступника голови ВРУ. У нинішньому скликанні, провладні фракції реалізуючи на свій смак закон про люстрацію, вирішили поширити його дію і на депутатів, які мають відмінні від них погляди, і не давши їм очолити жоден з комітетів, повністю забравши собі керівництво всім парламентом.

Цим потоптані голоси мільйонів виборців, які голосували за депутатів-опозиціонерів, як захисників їхніх інтересів. Оскільки керівні посади в парламенті дають більший вплив на політичне життя країни і відповідно, великі можливості для відстоювання інтересів виборців. Крім того, самі депутати є абсолютно рівними між собою, і заборона ряду з них, виходячи з їхніх політичних уподобань, займати керівні посади порушує цю рівність і встановлює яскраво виражену дискримінацію.

Відповідно, саме юридичне закріплення певних прав опозиції є нині неодмінною потребою, що захищає громадян України від свавілля влади.


 

Невиконання рекомендацій Венеціанської комісії до закону про люстрацію

В середині 2014 року Верховною Радою України був прийнятий суперечливий Закон «Про очищення влади» (про люстрацію). Прийняття даного закону викликало безліч суперечок в суспільстві, оскільки ставило автоматично в провину людям вчинення певного правопорушення лише в силу знаходження на певних посадах в певний період (президентства В. Януковича або період до 1991 року). Даний закон був прийнятий з явними порушеннями регламенту Верховної Ради України будучи поставленим на голосування кілька разів. На цей момент також звернула увагу Венеціанська комісія: «… Венеціанська комісія хотіла б підкреслити, що такі процесуальні порушення розходяться з принципом верховенства права. Вони виставляють легітимність процедури в негативному світлі, особливо спірно як для закону, який спрямований на відновлення довіри до органів державної влади та забезпечення відкритого і прозорого здійснення публічної влади».

Сама суть закону також викликала численні запитання виходячи із загальних принципів права: визнання невинності, можливість оскарження рішень в суді, індивідуальність покарань і т.п. В результаті група депутатів направила цей закон ще на стадії законопроекту (проект закону «Про очищення влади» (№4359а)) до Європейської комісії «За демократію через право» (Венеціанської комісії). Даний орган розглянувши законопроект озвучив, що він в цілому ряді своїх положень не відповідає європейським стандартам викладеним в основному в рамках Резолюції Парламентської асамблеї Ради Європи 1096 (1996) «Про заходи щодо ліквідації спадщини колишніх комуністичних тоталітарних систем», у висновках Венеціанської комісії щодо люстрації в Албанії (CDL-AD (2009) 044), Македонії (CDL-AD (2012) 028), Грузії (CDL-AD (2013) 013), а так само в практиці Європейського суду з прав людини – рішення у справі «Гірський проти Польщі» від 8.06.2010, рішення у справі «Турек проти Словаччини» від 14.02.2006, рішення у справі «Матіек проти Польщі» від 24.04.2007. Характерним стало положення Резолюції ПАРЄ, що «люстраційні заходи бажано завершити у всіх колишніх комуністичних країнах не пізніше, як 31 грудня 1999 р … але, якщо національні органи вибирають період довший, ніж рекомендовано в Керівних принципах, вони повинні мати вагомі причини». При цьому відзначимо, що український Закон про очищення влади не обмежений у часі, тому, при бажанні люстрація може тривати нескінченно.

Після низки змін, законопроект був прийнятий Верховною Радою України та його текст знову був направлений, на цей раз Моніторинговим комітетом ПАРЄ, до Венеціанської комісії. 16 грудня 2014 року Комісія виклала свою Проміжну думку № 788/2014, в якому вказала на цілий ряд відступів від європейських стандартів в даному законі:

-переглянути список посад, які підпадають під люстрацію;

-індивідуальне визначення провини будь-якої особи, що підпадає під дію закону;

-передача повноважень з проведення люстрації від Мін’юсту України до спеціально створеної незалежної комісії. При цьому, як зазначив ЄСПЛ, для того, щоб орган вважався незалежним, слід звернути увагу, зокрема, на спосіб призначення його членів та термін їх повноважень, існування гарантій від тиску ззовні і на те, чи створює орган видимість незалежного (рішення у справі «Фіндлей проти Сполученого Королівства» від 25.02.97, рішення у справі «Брудніцка та інші проти Польщі» від 3.03.2005) .;

-відділення процедури люстрації від боротьби з корупцією;

-процедура люстрації повинна строго відповідати нормам Європейської конвенції про права людини та основні свободи в частині «право на справедливий суд» (рівність сторін, право бути вислуханим і т.д.);

-люстрація суддів повинна розглядатися як окремий процес в рамках Закону, а не бути частиною загальної процедури тому, що це не відповідає Конституції України;

-виключно Вища рада юстиції України повинна вирішувати питання люстрації суддів;

-опублікування персональної інформації про осіб, які підпали під дію Закону про очищення влади повинно проводитися лише після того, як відповідні остаточні рішення оголосить суд. Списки людей, які, нібито, підпадають під дію закону про люстрацію, до моменту її завершення не повинні обговорюватися публічно ні міністрами, ні депутатами, ні громадськими активістами – це елементарний захист ділової репутації та приватного життя.

При цьому Глава Венеціанської комісії Д. Букіккіо під час візиту до Києва в лютому 2015 року відверто назвав Закон про очищення влади «поганим законом». Українська сторона, на чолі з Міністром юстиції України П. Петренко взяла на себе зобов’язання вдосконалити закон до березня 2015 року. В Остаточному висновку щодо Закону України «Про очищення влади» CDL-AD (2015) 012, прийнятому в червні 2015 року Венеціанська комісія зазначила, що прогрес є, але дуже незначний. Обидва Висновки на сьогодні залишаються в силі.

У зв’язку з такою ситуацією група народних депутатів і Верховний суд України в січні-лютому 2015 року подала позови до Конституційного суду України з вимогою визнати цілий ряд норм Закону про очищення влади неконституційними. У разі визнання правомірності цих вимог сам по собі закон про очищення влади продовжить свою дію, але будуть змінені його норми щодо: 1. критеріїв люстрації; 2. заборони автоматично звільняти і забороняти займати посади на держслужбі від 5 до 10 років за перебування на службі в період правління В. Януковича; 3. Умовою для звільнення має бути протиправна дія, яка доведене рішенням судів.

Власне це буде відповідати європейським стандартам і рекомендаціям, наданим в проміжному висновку з даного Закону Венеціанською комісією (16 грудня 2014 № CDL-AD (2014 року) 044) – «Вина особи повинна бути доведена в кожному конкретному випадку. Люстрація не може бути використана для покарання, відплати або помсти. А процедури люстрації, не дивлячись на їх політичний характер, повинні бути розроблені і проведені тільки юридичними засобами».

Вже в квітні 2015 року Конституційний Суд України прийняв процесуальні рішення про відкриття і об’єднання проваджень за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України пункту 6 частини першої, пунктів 2, 13 частини другої, частини третьої статті 3 Закону України «Про очищення влади», 47 народних депутатів щодо відповідності Конституції України частин третьої, шостої статті 1, частин першої, другої, третьої, четвертої, восьмої статті 3, пункту 2 частини п’ятої статті 5, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону та Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України частини третьої статті 1, пунктів 7, 8, 9 частини першої, пункту 4 частини другої статті 3, пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону. Зокрема, підставою подання Верховного Суду України від 16 березня 2015 року стали 130 постанов адміністративних судів, які надійшли в ЗСУ і, як зазначено в зверненні, продовжують надходити, про ініціювання перевірки Конституційним Судом України ряду положень Закону. Зазначені постанови винесені на підставі частини п’ятої статті 9 Кодексу про адміністративне судочинство у справах за позовами, зокрема, колишніх керівників і співробітників правоохоронних органів про відновлення їх на відповідних посадах.

Так, по оприлюдненим даними, тільки за позовами колишніх співробітників правоохоронних органів на сьогодні зупинено виробництво більше 500 справ до винесення Конституційним Судом України рішення про конституційність Закону.

Справа за вищевказаними поданнями Верховного Суду розглядається з 16 квітня 2015 року. Згідно ж зі статтею 57 Закону України «Про Конституційний Суд України», терміни конституційного провадження починають обчислюватися з дня прийняття процесуального рішення про відкриття конституційного провадження у справі і не повинні перевищувати трьох місяців. Таке порушення Конституційним Судом України встановлених законом термінів розгляду справи відбулося через тиск на нього з боку посадових осіб вищих органів державної влади з метою гальмування процесу розгляду вищевказаної справи про конституційність ряду положень Закону України «Про очищення влади». Крім того, більш ніж за рік розгляду справи Конституційним Судом, з дати першого пленарного засідання 16 квітня 2015 року, було проведено всього 5 засідань.

Крім того, безпосередньо на суддю Конституційного суду України (в провадженні якого знаходиться на розгляді відповідне подання про люстрацію) чиниться грубий тиск через кримінальне провадження, порушене за заявою особи, до якого є питання самих правоохоронних органів.

Також набули широкого розголосу численні факти вибіркового застосування Закону України «Про очищення влади», порушуються його основні принципи, коли особи, які повинні підпадати під люстрацію, займають керівні посади. У той же час, відбувається масове звільнення державних службовців, дії яких не суперечили законодавству, чинному в період з 2010 по 2014 рік, чим порушується конституційний принцип незворотності дії законів у часі (стаття 58) і конституційне право на працю (стаття 43).

Законопроектів про внесення змін до Закону «Про очищення влади» в ВРУ зареєстровано вже з десяток. Але жоден з них не вирішує питання, підняті суб’єктами конституційних подань і жоден з них не враховує зауваження Венеціанської комісії. ВК висловила свою думку з цього закону більш ніж жорстко. І публічно заявляла про необхідність зупинити його дію до приведення закону у відповідність до стандартів Ради Європи. У березні 2016 року керівник відділу зі зв’язків з громадськістю Венеціанської комісії Ради Європи Тетяна Мишелова ще раз нагадала, що «Венеціанська комісія опублікувала ряд рекомендацій щодо поліпшення цих поправок. З тих пір Комісія не була проінформована про будь-якого розвитку ситуації».

Як правило, освоюючи кошти, представники української влади при написанні законопроектів в якості технічної допомоги залучають юристів, які не володіють відповідною компетенцією або досвідом європейської практики і не здатні ефективно імплементувати європейські стандарти, на що вказується у висновках Венеціанської комісії. Відповідно, положення української влади більш ніж делікатне, але є логічним продовженням практики жонглювання євроінтеграційними гаслами про цінності демократії без бажання і політичної волі застосовувати їх на практиці.


 

Проблеми в роботі судової системи

Цілий ряд норм Конституції України присвячений захисту статусу суддів: згідно зі ст. 124 правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а незалежність і недоторканність суддів гарантується державою. Впливати на суддів забороняється, держава забезпечує безпеку їх і членів їх сімей (ст. 126). Судді при прийнятті рішень є незалежними і підкоряються лише закону. На неповагу до суду і судді винні особи притягаються до юридичної відповідальності (ст. 129). Як же виконують ці норми прямої дії органи влади України у розглянутий період?

У січні 2016 року Міністр Внутрішніх справ України А. Аваков заявив, що владі потрібно провести радикальну реформу судів і замінити весь суддівський корпус. Не відстають від нього і його підлеглі – в квітні 2016 року Х. Деканоїдзе заявила, що вважає суди винними у провалі реформи поліції і закликала «громадськість» не допустити «перемоги реваншизму». Новий прем’єр-міністр В. Гройсман продовжив цю недобру традицію відверто вторгшись в сферу повноважень судової влади доручивши 28 квітня 2016 року Міністерству юстиції України провести перевірку так званих “неправомірних” рішень суддів, а інформацію про них опублікувати. Як прокоментував цю пропозицію Ю. Спектор «Голова уряду натякає на те, що міністр юстиції буде оголошувати прізвища небажаних суддів, називати їх ворогами народу, таврувати ганьбою, вішати ярлики, а потім революційні хунвейбіни з числа підконтрольних “активістів” влаштовуватимуть публічну кампанію цькування і залякування конкретного судді з метою досягнення двох цілей: провчити цього суддю, змусити переглянути своє рішення або прийняти будь-яке рішення, і одночасно залякати інших – мовляв, всі бачать, чим це загрожує, якщо хто не з нами … Такі методи інакше як терористичними важко назвати»- пише експерт.

Крім того, за інформацією, яка вимагає підтвердження, кандидати на посаду суддів повинні проходити співбесіду в Адміністрації Президента України.

Не відстають від органів влади та «громадські активісти в балаклавах». Наприклад, 22 жовтня 2015 року під будівлею Конституційного суду України зібралися активісти громадського люстраційного комітету з вимогою відсторонення восьми суддів Конституційного суду, щоб не слухати справи про люстрацію і призначення інших, а також покарання цих суддів, так як в Генеральній прокуратурі вже є докази їх «злодіянь». Неодноразово на суддів і членів їх сімей чинився тиск. Наприклад, 22 січня 2015 року в Києві невідомий напав на суддю Печерського районного суду Оксану Царевич; 26 грудня 2015 року в Києві на суді, де вирішувалося питання про доставку Геннадія Корбана, народний депутат України Андрій Денисенко кинув кілька пляшок з водою в суддю. Крім того, за даними Ради суддів України деякі судді, не впоравшись з громадським тиском, покінчили життя самогубством, інші – втратили старих батьків, які не витримали «громадського» засудження. При цьому, держава, чиїм безпосереднім обов’язком є захист суддів, ніяких заходів у цьому напрямку не приймає. На порочність такої практики неодноразово звертали увагу в своїй публічній заяві органи судової влади і суддівського самоврядування.


 

Закон про заборону російських фільмів

У лютому 2015 року був прийнятий Закон України «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту інформаційного телерадіопростору України». Ключові зміни в рамках цього Закону були внесені в Закон України «Про кінематографію» та стосувалися заборони російської кінопродукції, фільмів: «які містять популяризацію органів держави-агресора, радянських органів державної безпеки … виробництва після 1 серпня 1991 року» і «Заборона трансляції фільмів, вироблених фізичними і юридичними особами держави-агресора, що не містять популяризації або пропаганди, передбачених попередньою пропозицією органів і дій поширюється на фільми, вироблені після 1 січня 2014 року»(ст. 15). Крім того, у квітні 2016 року в Закон України «Про кінематографію» були внесені додаткові зміни, які розширили заборону так само на фільми, чий прем’єрний показ відбувся так само після 1 січня 2014 року.

Саме прийняття закону відбулося з процесуальними порушеннями Регламенту Верховної Ради України: «Ухвалення цього рішення відбулося з грубими порушеннями вимог Регламенту Верховної Ради України, зокрема, статей 117, 120 і 121 а тому воно не може вважатися прийнятим відповідно до закону і підлягає скасуванню передбаченим регламентом способом … Поправку №28 голосували чотири рази».

Що стосується суті даного закону, то як зазначила президент Асоціації медіа-юристів Т. Котюжинська, прийняття такого закону говорить про спробу ввести цензуру. «Відбувається пошук, яким чином проводити цензуру. Це обмеження свободи, обмеження господарської діяльності». У відкритому листі «Медіа Група “Україна”» глибоко стурбована нормами, що містяться в законі, які «суперечать як нормам міжнародного права, так і загальноприйнятим європейським стандартам. Вони ставлять під загрозу незалежність діяльності ЗМІ. Як і наші колеги з медіа ринку, ми впевнені, що разом з цими законопроектами на порядок денний Верховної Ради буде винесено питання про існування в Україні свободи слова як такої і правової держави».

Відзначимо, що порушення стосуються не тільки ст. 34 Конституції України (свобода думки і слова, вільне поширення інформації), ст. 15 (заборона цензури, закріплення політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності), але і норм міжнародно-правових зобов’язань України в рамках Європейської конвенція з прав людини – «кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів» (ст. 10). Як відзначають в зв’язку з цим органи Ради Європи «Держави-члени не повинні обмежувати доступ громадян до інформації в кризові часи і виходити за межі обмежень, передбачених в статті 10 Європейської конвенції з прав людини і роз’яснених в практиці Європейського суду з прав людини» (п. 17 Рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи «Про захист свободи слова і інформації в кризові часи»). Крім того, вказується, що «державні органи, організації ЗМІ, національні або міжнародні державні та недержавні організації повинні намагатися забезпечувати в кризові часи захист свободи слова і інформації шляхом діалогу і співпраці» (п. 27 Рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи «Про захист свободи слова та інформації в кризові часи»).

В Європі згідно спеціального акту – Європейської конвенції про транскордонне телебачення (1989 року) встановлено загальний принцип, що «Сторони забезпечують свободу слова та інформації відповідно до статті 10 Конвенції про захист прав людини і основних свобод людини і гарантують свободу прийому й не обмежують ретрансляцію на своїй території програм, які дотримуються положення цієї Конвенції» (ст. 4). Україна є стороною даного документа, як і більшість держав Європи, в той же час Росія її не ратифікувала, що дає місцевій владі можливість для маневра, дискримінуючи як російського мовника, так і обмежуючи право на отримання різної інформації власних громадян. Якщо ж одна зі сторін Конвенції має претензії по суті змісту програм контрагента, вона може використовувати механізми конвенції: право на тимчасове припинення ретрансляції, примирні процедури, арбітраж (ст. 24-26). Відповідно порочна радянська практика з забороною до показу фільмів за участю «неправильних» акторів емігрували на захід (С. Крамаров, О. Видів і ін.) узята нині на озброєння українською владою не підтримується європейськими актами.

Важливим аспектом є невиборний характер заборони російської кінопродукції. Під заборону потрапили як фільми з пропагандою силових структур, так і абсолютно не зв’язані з нею мелодрами і дитячі мультфільми. У цьому так само присутнє порушення загальноприйнятих європейських стандартів – заборона невибіркових заходів.


 

Підняття цін на комунальні послуги

У квітні 2016 року цілою низкою рішень органів державної влади були підняті ціни на газ, опалення та гарячу воду для населення. Кінцева ціна на газ з 1 травня 2016 року складе 6 879 грн. за тисячу кубометрів по всій країні, а гаряча вода в Києві подорожчає до 62-75 гривень за кубометр, запропонований тариф на опалення складе 1161,28 грн / Гкал для клієнтів Євро-Реконструкції та 1345,12 грн / Гкал для клієнтів Київенерго. Для будинків, де немає приладів обліку теплоенергії, опалення буде коштувати близько 31 гривень за квадратний метр на місяць без рушників. Для квартир і будинків з рушниками тариф складе близько 70 грн. за кубометр.

Дані дії влади, які призводять до значного і непідйомного для більшості населення зростання комунальних платежів суперечать конституційній нормі про Україну – «соціальна держава» і право «заробляти на життя працею» (ст. 43). Крім того, Європейська соціальна хартія (1996 року) передбачає «право на справедливу винагороду», суть якої полягає в зобов’язанні держави «1. визнати право працівників на таку винагороду, що забезпечує їм і їхнім сім’ям достатній рівень життя» (ст. 4). Беручи до уваги середню заробітну плату по Україні в 2015 році в 3455 грн., мінімальну заробітну плату в 1 кварталі 2016 році в 1378 грн., а прожитковий мінімум – в 1330 грн., мінімальна пенсія на листопад 2015 року становила 949 грн ., а середня – 1670 грн. ці зобов’язання явно порушені державою.

Представники влади при цьому відзначилися своїми цинічними «порадами» співгромадянам: Народний депутат від БПП О. Барна запропонував українцям відключати одну-дві кімнати від опалення, якщо не вистачає грошей платити за високі тарифи, віце-прем’єр Розенко порадив жителям сільської місцевості зовсім відмовитися від газу .

Таким чином, за розглянутий період (1 квартал 2016 року) можна констатувати часте, системне і грубе порушення як конституційних норм, так і міжнародних зобов’язань щодо прав і свобод людини з боку державних органів України. Ці порушення носять неприкритий і цинічний характер, відсутня об’єктивна реакція на зауваження міжнародних інституцій. Порушення відбуваються у всіх сферах суспільного життя: свободи слова, поширення інформації, релігійних свобод, соціальних зобов’язань, державного будівництва, незалежності судової влади.


 

Порушення права на свободу слова з боку паравійськових формувань.

Існування воєнізованих і напіввоєнізованих формувань типу «Азова», його громадянського корпусу, ОУН, Правого сектора і т.п. знаходяться з одного боку на фінансуванні олігархів, а з іншого – частково інкорпорованих в силові структури держави («Азов», є частиною Нац. Гвардії України) і викликає цілий ряд питань.

Ідеологія, яка сповідується їх керівництвом і ними самими є сумішшю правого націоналізму, расизму, ксенофобії, антисемітизму та відвертого фашизму. Чого варті лише заяви засновника «Азова», лідера Соціал-національної асамблеї, а нині народного депутата України А. Білецького про історичну місію української нації – «очолити хрестовий похід білої раси проти очолюваних семітами недолюдей». Хоча керівництво Азова всіляко відхрещується від подібних звинувачень, але в березні 2015 року прес-секретар «Азова» А. Дьяченко зробив заяву, що від 10% до 20% членів групи є нацистами. Заява щодо фашистських і неонацистських поглядів учасників полку була зроблена в Конгресі США 10 червня 2015 року з ініціативи конгресменів Д. Коньєрсі і Т. Йохо. В результаті Сполучені Штати відмовили Україні в наданні ПЗРК і тренувальної допомоги полку.

Сам символ, що використовується на шевронах «Азова» є зображенням Вольфсангель ( «вовчого гака»), що використовувався в нацистській Німеччині, зокрема на емблемі 2-ї танкової дивізії SS «Дас Райх» і використовується в сучасному неонацизмі.

Відповідно і дії цих «патріотів України» відповідають їх ідеології. Їм абсолютно чужі будь-які демократичні європейські цінності, будь-то свобода слова, свобода зібрань, толерантність, що вони яскраво виявляють під час участі в розгонах акцій ЛГБТ спільнот (Київ, Львів) або побиття своїх ідеологічних і політичних супротивників. Останньою їх масовою акцією (2 тис. учасників) став похід по Києву з перекриттям доріг 20 травня 2016 року.

Організовані при повному потуранні влади дії даних груп, частина з яких навіть легалізована державою і отримала з його рук зброю, нагадує ситуацію в веймарской Німеччині кінця 1920-х-початку 1930-х років, коли, влада за допомогою нацистських загонів Гітлера з СА намагалася покінчити з страйковим рухом, привівши в результаті до влади режим Гітлера. Про правдивість такого прогнозу говорять слова Білецького на марші 20 травня 2016 року: «З нашими політиками немає ніякого сенсу говорити. Вони знають тільки мову переляку. Якщо вони будуть бачити нас, якщо вони будуть знати: в разі спроби проведення таких зрадницьких виборів, ми винесемо цю Раду і АП і знайдемо нових депутатів ».

Як показують результати останніх виборів їх діяльність підтримують від сили 2% населення, але їх використання, в тому числі в політичній боротьбі, поки дає перевагу одній зі сторін. У той же час таке загравання з крайньої правою і расистською ідеологією в результаті може привести до плачевного кінця як їх патронів, так і всієї держави і суспільства, яких беруть у заручники, а відсутність належної реакція з боку держави погіршує ситуацію.

Тривають спроби політичних сил контролювати військові формування, які є продовженням політичних партій і громадських рухів. Це безумовно загрожує державі Україна, його стабільності та територіальної цілісності. При цьому, українська влада не робить адекватних дій для контролю над ситуацією. Фактично на окремих територіях, в зоні АТО, а також локально по території розміщення баз підготовки бійців добровольчих батальйонів вибудовується паралельна система влади і військового управління, яка здатна при створенні кризових управлінських ситуацій здійснювати функцію держави і військового адміністрування.

Окремо в даному контексті важливо згадати, що помічник генсека ООН з прав людини Іван Шимонович заявив, що СБУ застосовує тортури і тримає затриманих в секретних в’язницях.

Шимонович представив 14-у із серії доповідей, підготовлених Місією ООН з моніторингу дотримання прав людини в Україні, яка була розміщена офісом ООН з прав людини в березні 2014 по запрошення уряду України. У доповіді, що охоплює період з 16 лютого по 15 травня 2016 року, містяться претензії на адресу СБУ.

Як говориться в доповіді, якщо раніше звинувачення в порушеннях прав людини в більшості своїй стосувалися добровольчих батальйонів, то з кінця 2015 року в цьому вже звинувачують СБУ.

“Агентство з прав людини отримало повідомлення про випадки насильницьких зникнень, довільних і таємних утримань під вартою, катувань та жорстокого поводження з боку українських правоохоронних органів. Серед них було понад 20 випадків довільного затримання та жорстокого поводження… Багато з цих випадків стосуються утримання під вартою без зв’язку із зовнішнім світом в неофіційних в’язницях, де тортури і жорстоке поводження постійно використовуються як засіб для отримання зізнань або інформації, або щоб залякати або покарати жертву “, – сказано в доповіді.

Управління Верховного комісара ООН з прав людини (УВКПЛ) наводить кілька конкретних прикладів.


 

Підміна понять в рамках боротьби з корупцією.

Директор Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) А. Ситник звернувся 19 травня 2016 року до Верховної Ради із закликом підтримати законодавчу ініціативу, яка дозволить його відомству автономне прослуховування. На даний момент, правом на вторгнення в особисте життя громадян шляхом прослуховування їхніх особистих розмов володіє лише обмежене коло держ. органів: СБУ, МВС і ГПУ. Причому здійснювати таку діяльність вони можуть тільки за рішенням суду. Так само не обґрунтовані критерії, за якими в НАБУ вирішуватимуть, кого прослуховувати. Згідно з європейською практикою, право на таємницю листування є фундаментальним, і як це роз’яснив Європейський суд з прав людини, поширюється так само і на телефонні розмови. При цьому, порушуватися воно може лише у виняткових випадках. Ця ж практика закріплена і в ст. 31 Конституції України. Тому, таке розширення списку органів наділеним правом вторгнення в особисте життя, навряд чи буде відповідати європейським стандартам.

Крім того, представники НАБУ 16 березня 2016 року провели обшук у приймальні офісу народного депутата від групи “Воля народу” А. Онищенко. НАБУ обґрунтовували свої дії наявністю судового ордера на обшук приміщень за конкретною юридичною адресою, де розташована також приймальня народного депутат. Причому факт наявності відповідної таблички на обшукуваному приміщенні не заперечується!

Дані дії державного органу прямо порушують ст. 80 Конституції України, яка гарантує недоторканність народних депутатів. Як розтлумачив Конституційний суд України, «депутатська недоторканність є елементом статусу народного депутата України і конституційною гарантією, яка спрямована на створення належних умов для безперешкодного і ефективного здійснення ним депутатської діяльності (депутатських повноважень). Вона не є особистим привілеєм, а має публічно-правовий характер. Її мета – не тільки убезпечити народного депутата України від незаконного втручання в його депутатську діяльність, а й сприяти належному функціонуванню парламенту». Крім того, як зазначено, в спеціальному Законі України «Про статус народного депутата» (1992 року), передбачена особлива процедура отримання права на обшук громадських приймалень депутатів, що витікає з особливостей статусу народного депутата – «Обшук, затримання народного депутата чи огляд особистих речей і багажу, транспорту, жилого чи службового приміщення народного депутата, а також порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції та застосування інших заходів, відповідно до закону обмежують права і свободи народного депутата, допускаються лише у разі, коли Верховною Радою України дано згоду на притягнення його до кримінальної відповідальності, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо »(ст. 27 п. 2).

Дана процедура була прямо порушена, оскільки ні звернення від НАБУ в ВРУ, ні відповідно голосування з даного питання не проводилося. Тільки рішення суду не дає права на обшук приміщень народних депутатів, ті більш, що НАБУ не заперечують факту перебування там громадської приймальні депутата.

Такі дії НАБУ з одного боку свідчать про відкрите нехтування цим органом не тільки важливих норм Конституції і законів України, а й тієї загрози яку може нести діяльність даного органу для громадян України, а так само використання цього органу в політичній боротьбі, оскільки наприклад, ніяких дій щодо Президента України в зв’язку з офшорним скандалом НАБУ здійснено не було.


 

Порушення права журналістів на професію.

У травні 2016 року відбулися також дві події, які порушують права журналістів. Спочатку 10 і 20 травня сайт «Миротворець» афілійований з народним депутатом А. Геращенко і заступником міністра по окупованим територіям Г. Тукой оприлюднив список журналістів, головним чином іноземних, які мають акредитацію на тимчасово окупованих територіях Донбасу. А потім, 12 травня 2016 року було винесено рішення Івано-Франківського суду по «справі Коцаби», де журналіст був засуджений до 3,5 років позбавлення волі.

У першому випадку саме існування сайту, який викладає персональну інформацію про осіб, яких визначають власники ресурсу, як «терористів сепаратистів», є протиправним, оскільки така інформація не підлягає розголошенню і охороняється як Законом України «Про персональні дані», так і Конституцією України (ст. 32 ) у формі захисту осіб від збору і поширення конфіденційної інформації. Крім того, такі дії є перешкодою законній професійній діяльності журналістів, в сенсі ст. 171 Кримінального кодексу України. Але, до згаданої вище події органи влади України на його діяльність закривали очі, хоча раніше саме цей сайт звинувачувався в підбурюванні до вбивства українського журналіста і політика О. Бузини, яке відбулося через короткий проміжок часу після публікації його особистих даних на сайті «Миротворець».

У той же час публікація даних журналістів, які висвітлюють військовий конфлікт виводить за рамки тільки порушення законодавства України, порушуючи, також міжнародне право, а саме норми ст. 4А (4) Женевської конвенції III (1949 року) і ст. 79 Додаткового протоколу I (1977 року), які захищають права журналістів. На, то що ця подія «може бути дуже негативним наслідком для України» вказав також глава Представництва Євросоюзу в Україні Я. Томбінський. Лише після цього українська влада проявила деяку ініціативу, а прокуратура і поліція відкрили досудове розслідування, хоча сама діяльність сайту «Миротворець» триває.

Що стосується «справи Коцаби», то цей український журналіст через свій ролик в інтернеті звинувачувався в державній зраді і підриві обороноздатності ЗСУ. Перебував у СІЗО протягом року, прокуратура вимагала для нього 15 років ув’язнення в якості покарання.

В результаті цих дій української влади, Amnesty International назвала українського журналіста Руслана КОЦАБУ в’язнем совісті. Голова підкомітету Верховної Ради України з прав людини В. Рабинович назвав утримання під вартою і спробу засудити за статтею «Зрада батьківщині» Р. КОЦАБУ за висловлену думку справжнім знущанням над демократичним правом журналістів висловлювати свої думки відкрито. 34 депутата Європарламенту з 5 фракцій і 17 держав ЄС підписали відкритий лист із закликом до «негайного і безумовного звільнення українського журналіста Руслана Коцаби».

Крім того, в ході процесу фактично була відсутня доказова база провини Коцаби – так, омбудсмен В. Лутковська оприлюднила інформацію, що в ході допиту свідки з боку звинувачення дають досить однотипні свідчення, які в основному носять емоційний характер – діляться своїми емоціями, як сильно вразив їх той чи інший матеріал, опублікований Коцабою. В даному випадку напрошуються явні аналогії з діями СРСР проти журналіста-дисидента В. Чорновола.

Як зазначив, після винесення вироку Р. Коцабі адвокат, старший партнер адвокатської компанії “Кравець та Партнери” Р. Кравець «Коцаба – журналіст, він викладав свою точку зору, і я не бачу тут взагалі складу кримінального правопорушення. Виходить, що його судили за інакомислення в Україні. Ніякого кримінального правопорушення він не вчиняв. Сьогодні з’явилася постанова Шевченківського районного суду Києва, що ні МВС, ні АП не визнають російську агресію в Україні. З тим же успіхом і їх можна притягнути до кримінальної відповідальності, за тими ж статтями, які ставилися Руслану Коцабі».

Окремої згадки заслуговує ситуація навколо відомого українського телеведучого політичних ток-шоу Савіка Шустера. В кінці квітня 2016 року було анульовано дозвіл журналіста на роботу в Україні. Незважаючи на те, що конфліктна ситуація вичерпала себе завдяки хвилі громадського обурення і публічних заяв Президента та Прем’єр-міністра про підтримку Савіка Шустера, цю ситуацію слід розглядати не інакше як прояв жорсткого тиску на представників громадсько-політичних ЗМІ.

Крім іншого, також важливо підкреслити, що значним впливом в сфері інформаційної діяльності в Україні користується Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, більшість членів якої афільовані з великими політичними силами і владою, зокрема з Президентом. При такому значному рівні впливу на державного регулятора, складно назвати його рішення об’єктивними і зваженими.

Таким чином, в сфері забезпечення прав журналістів на свободу професії можна констатувати значне зниження рівня існуючих стандартів. Українські журналісти отримують кримінальне покарання за вираження своєї громадянської позиції, персональні дані іноземних журналістів відкрито публікуються. Все це прямо порушує, права журналістів, як осіб, що виконують функцію неупередженого інформування суспільства про ситуацію в країні, так і саме право вільно висловлювати свою думку, відмінну від думки влади.


 

Порушення прав кримських татар.

Особливе занепокоєння викликає порушення прав людини в Криму. Особливо щодо політично активних кримських татар, які прямо заявляють про свою незгоду з анексією півострова Російською федерацією.

Так, в квітні 2016 року прокурор Республіки Крим Наталія Поклонська призупинила діяльність Меджлісу кримськотатарського народу. За словами Поклонської, це зроблено «з метою недопущення порушення федерального законодавства». У своєму рішенні прокурор Криму посилається на закон «Про протидію екстремістської діяльності».

Можна констатувати тотальну і системну роботу влади Криму щодо недопущення інакомислення і опозиційної активності на півострові. Так, згідно з оприлюдненими Уповноваженим Президента України у справах кримськотатарського народу Мустафою Джемілєвим даними, станом на початок травня Федеральна служба безпеки Росії і Слідчий комітет Росії неправомірно утримували під арештом 14 кримських татар – політичних активістів.

На початку травня 2016 року співробітники Федеральної служби безпеки Російської федерації затримали і транспортували в невідомому напрямку заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ільмі Умерова. Як стало відомо пізніше, він був привезений до Сімферополя на допит. Пізніше політик був відпущений, але перманентні допити Умерова та його близьких тривають досі.

Вкрай насторожує ситуація з перманентним зникненням представників кримських татар по всьому півострову. На даний момент, серед іншого немає ніякої інформації про члена Координаційної ради Всесвітнього конгресу кримських татар Ервіна Ібрагімова, зниклого 24 травня.

Крім іншого, відбуваються постійні обшуки житлових приміщень, в яких проживають кримські татари. У травні 2016 року низка обшуків сталася в Бахчисараї. Свої операції кримські правоохоронці проводять силами, достатніми для невеликої військової операції – десятки бійців в повному спорядженні з автоматичною зброєю, броньовані вантажівки, оточення району, але в будинках неозброєних людей вони не зустріли жодного випадку опору.

Крім політичних активістів, переслідуванню піддаються громадські діячі. Так, кримськотатарській журналістці і поетесі Лілі Буджуровій вручили «попередження з її боку в екстремістської діяльності».

В даний момент, кримські правозахисники вже навіть не б’ють на сполох, вони сумно констатують: репресії влади і силовиків анексованого Криму посилюються, і надій на поліпшення ситуації немає. При цьому, активність української влади щодо захисту своїх громадян також не є достатньою.


 

Порушення прав внутрішньо переміщених осіб.

Центр моніторингу внутрішніх переміщень (IDMC) повідомив, що в список держав з найбільшою кількістю внутрішньо переміщених осіб за підсумками 2015 року увійшла Україна, яка розділила з Південним Суданом сьоме місце (1,7 млн ​​переселенців). Крім того, на початку 2016 року набрав чинності Закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо посилення гарантій дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб», який був покликаний значно поліпшити ситуацію в цій сфері.

Проте, соціальне і правове забезпечення внутрішньо переміщених осіб (ВПО) в Україні залишається у вкрай складній ситуації. Переміщені особи стикаються з тотальною бюрократією, а також ігноруванням їхніх конституційних прав і свобод.

На початку року ряд громадських організацій заявив про масові порушення прав переселенців через поширення Міністерством соціальної політики, серед підрозділів соціального захисту населення (УПСЗН), прямої вказівки щодо невиконання вимог Закону України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб».

Вже навесні 2016 року, в результаті порушення строків продовження дії довідок ВПО місцевими управліннями Державної міграційної служби, виникла критична ситуація, коли переселенці не могли вчасно отримати належні їм соціальні виплати. Так, для отримання довідки про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи така особа звертається із заявою в управління соціального захисту населення за місцем проживання. При видачі довідки посадова особа інформує внутрішньо переміщену особу про обов’язок повідомити протягом 10 днів територіальному підрозділу Державної міграційної служби про фактичне місце проживання, а також про зміну фактичного місця проживання або повернення до фактичним місцем проживання.

Територіальний підрозділ ДМС в триденний термін після повідомлення внутрішньо переміщеною особою про фактичне місце проживання проводить перевірку наведених в довідці відповідних відомостей, проставляє в разі підтвердження таких відомостей на зворотному боці довідки відмітку про реєстрацію місця проживання осіб, зазначених у довідці, і щодня подає в електронній формі уповноваженому органу відповідну інформацію. Довідка не дійсна без проставлення на її зворотному боці зазначеної відмітки.

Територіальний підрозділ ДМС відмовляються проставляти на довідках, виданих переміщеним особам управлінням соціального захисту населення про постановку на облік, штампа про фактичне місце проживання цих осіб. Мотивуючи тим, що 13 січня 2016 року набрав чинності Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення гарантій дотримання прав і свобод внутрішньо переміщених осіб”.

Представники влади визнали, що необхідно терміново виправити дану ситуацію і знайти той механізм, який в найкоротші терміни спростить процедуру обліку внутрішньо переміщених осіб, проте процес просувається з великими труднощами.

На державному рівні активно проводиться політика можливості забезпечення громадян України соціальними виплатами тільки на підконтрольній території. Громадяни України, які не по своїй волі опинилися на території, контрольованій незаконними організаціями «ДНР» і «ЛНР» виявляються відрізаними від підтримки держави.

Тотальна бюрократія, яка значно ускладнює життя ВПО, простежується в багатьох дрібницях. Зокрема, з 1 липня 2016 року виплата пенсій внутрішньо переміщеним особам буде здійснюватися тільки через відділення “Ощадбанку”. Так, всі громадяни, які обслуговувалися в інших банках, обслуговувалися в поштових відділеннях, повинні будуть перейти на обслуговування в “Ощадбанку”.

До сих пір не створено єдиного реєстру внутрішньо переміщених осіб. Міністерство соціальної політики тільки розробляє реєстр, який планується запустити вже у вересні.

Можна констатувати інституційну проблему роботи з ВПО. Так, як заявив заступник голови Міністерства з питань окупованих територій і внутрішньо переміщених осіб Георгій Тука, відомство практично не існує – співробітниками Міністерства є три людини – міністр і два його заступники.

Таким чином, соціальне забезпечення і правові гарантії внутрішньо переміщеним особам перебувають у вкрай жалюгідному стані і стикаються з відсутністю бажання влади дійсно оперативно і якісно виправити ситуацію. Тотальна бюрократизація процесу, а також відсутність реальних дій влади призводять до значного падіння рівня життя ВПО і можливості їх швидкої соціалізації.

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on TwitterEmail this to someone