Особливості національної кіноцензури

20 квітня Президент України Петро Порошенко підписав прийнятий Верховною Радою законопроект про внесення змін до закону «Про кінематографію», який передбачає заборону будь-яких фільмів виробництва Російської Федерації, випущених з 1 січня 2014 року.

Нагадаємо, 29 березня Верховна Рада України внесла зміни до статті 15-1 цього закону і розповсюдила норму про заборону трансляції фільмів, вироблених фізичними і юридичними особами держави-агресора, які не містять його популяризації або пропаганди, на фільми, вироблені після 1 січня 2014 р . і (або) вперше оприлюднені (демонстровані) після 1 січня 2014 р

За відповідний законопроект № 3359 «Про внесення змін до закону України «Про кінематографію» (щодо фільмів держави-агресора)» за основу і в цілому проголосували 237 народних депутатів.

З 4 червня 2015 року, після 25 років бездіяльності попередніх «злочинних» режимів заборона і цензура кіно нарешті з’явилися і в нашій незалежній Україні. У цей день вступили в силу поправки до чинного закону про кіно, що забороняють російські фільми

Стаття 15-1 в новій, «військово-патріотичній», редакції заборонила розповсюдження і демонстрування фільмів, що містять популяризацію органів держави-агресора (такий статус має тільки Росія) і радянських органів державної безпеки (ВЧК, ОГПУ, НКВС, КДБ і т.д. ). Заборона діє відносно таких фільмів незалежно від країни виробництва, знятих з 1 серпня 1991 року.

Одночасно була введена і заборона на трансляцію будь-яких фільмів, знятих фізичними і юридичними особами держави-агресора після 1 січня 2014 року.

Пізніше наш Мінкульт з усією притаманною йому нині «компетентністю» роз’яснив, які російські фільми потрапили під заборону. Перш за все, це стосується тих стрічок, які популяризують «органи держави-агресора або СРСР». Популяризація органів держави-агресора або СРСР визначена ні багато, ні мало, як «наявність їх співробітників серед позитивних героїв» або як показ діяльності таких органів «в позитивному світлі». Правда, вказати критерії «правильного» визначення «позитивного» кольору світла і «позитивних» якостей героїв, культурне відомство визнало зайвим.

Крім того, під заборону потрапили фільми, в яких прямо або побічно ставиться під сумнів територіальна цілісність України, виправдовується окупація Криму чи Донбасу, показується перевага росіян над українцями.

У законі про телебачення і радіомовлення окремо була прописана заборона фільмів за участю акторів, музикантів, авторів сценарію, режисерів, продюсерів, які потрапили до спеціального переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці. Перелік повинен публікуватися на сайті Мінкульту. Форма переліку і суб’єкти підпису цього важливого документа окремо не обумовлені. Лише зазначено, що список готується на підставі «уявлень РНБО, СБУ та Нацради з телебачення і радіомовлення». Тобто, дізнатися, хто і за що конкретно заборонив того чи іншого ворожого діяча культури – справа марна.

Не підлягає сумніву, що визначати для себе країну-агресора або країну-окупанта, а також способи та методи нейтралізації інформаційного впливу такої країни – це суверенне право України. Все питання в тому, що в XXI столітті держава, яке називає себе цивілізованою, демократичноб і орієнтованоб на європейські цінності, навіть в умовах «кризових часів», як кажуть в Європі, в порядках і правилах заборони і цензуру кіно, як би було зобов’язане, якщо не керуватися європейським і світовим досвідом, а також конституційними правами людини, то хоча б дотримуватися логіки і процедури елементарного здорового глузду.

На жаль, нічого з перерахованого вище в особливостях національної цензури кіно ми не знайдемо.

Ще 3 лютого 2015 року, коли ідея заборони кіно тільки ще витала в повітрі, три президенти України – Леонід Кравчук, Леонід Кучма і Віктор Ющенко – виступили за збереження гласності в Україні і застерігали народних депутатів від прийняття законопроектів, що обмежують свободу слова.

«Ми застерігаємо український парламент від необдуманих кроків. Відхід від європейського шляху розвитку, на який стала Україна, загрожує втратою демократичних основ, і різким розворотом в сторону диктатури, тоталітаризму, від якого наша країна вдосталь натерпілася. Кращою відповіддю України на чужу пропаганду може стати не скалькований російський закон і псевдорадянська цензура, а лише чесна, відкрита і демократична позиція, яка базується на гласності і свободі слова», – говорилося у відкритому листі екс-президентів.

«… Ми не поділяємо адміністративних методів впливу на вітчизняні ЗМІ, тому що це не принесе успіхів. Більш того, демократичний світ не сприйме наступ влади на свободу слова в Україні, яка обрала європейський шлях розвитку, задекларувала відданість європейським цінностям», – підкреслили президенти.

На день раніше «Медіа Група Україна» звернулася з «Відкритим листом» до керівництва країни, Главі представництва ЄС в Україні, Послу США в Україні та Послів країн ЄС в Україні. У документі вітчизняні медійники приділили особливу увагу тому, що «дані законопроекти (спочатку їх було три-авт.) суперечать як нормам міжнародного права, так і загальноприйнятим європейським стандартам. Вони ставлять під загрозу незалежність діяльності ЗМІ».

Далі автори відкритого листа детально подали конкретні норми міжнародного права, які порушує Україна, приймаючи рішення про заборону російських кінофільмів і артистів:

«Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів», – йдеться в 19-ій статті Загальної декларації прав людини.

У 10-ій статті Конвенції про захист прав людини і основних свобод (Європейська конвенція з прав людини) також сказано, що «кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів.

Ще в 2001 році Парламентська Асамблея Ради Європи у 7-му пункті своєї Рекомендації № 1513 “Виконання обов’язків та зобов’язань, взятих Україною при вступі до Організації” вказала на те, що «тільки повага до прав людини, плюралістична демократія і верховенство закону, особливо шляхом належних правових процедур, справжня свобода преси, слова і зібрань без страху перед репресіями – у поєднанні з серйозним політичним діалогом – зможуть сприяти виходу України з політичної кризи.

Держави-члени не повинні обмежувати доступ громадян до інформації в кризові часи і виходити за межі обмежень, передбачених в статті 10 Європейської конвенції з прав людини і роз’яснених в практиці Європейського суду з прав людини», – сказано в 17-му пункті Рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи «Про захист свободи слова і інформації в кризові часи». Крім цього, в 21-му пункті згаданих вище Рекомендацій йдеться, що «держави-члени повинні невпинно прагнути підтримувати сприятливе середовище, відповідну стандартам Ради Європи, для забезпечення функціонування незалежних і професійних ЗМІ, і це особливо стосується кризових ситуацій». У 27-му пункті Рекомендацій також вказується, що «державні органи, організації ЗМІ, національні або міжнародні державні та недержавні організації повинні намагатися забезпечувати в кризові часи захист свободи слова і інформації шляхом діалогу і співпраці». Відповідні конвенції були ратифіковані Україною в знак прихильності міжнародним правовим стандартам».

Досить різке і неприємне для ініціаторів заборони (нардепів Княжицького М.Л. (НФ) і Денисенко В.І. (БПП)) висновок дали і юристи Апарату ВР: «…окремі запропоновані новели, як вбачається із запропонованої редакції проекту, не узгоджуються із Конституцією України.

Зокрема:

  1. Проектом пропонується законодавчий механізм адміністративно-господарської відповідальності за певні протиправні дії, який не відповідає приписам статей 1, 8, 19, пункту 22 статті 92 Конституції України, відповідно до яких Україна визначена правовою державою, органи влади мають діяти у спосіб визначений законом, а засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них визначаються виключно законами України.
  2. Відповідно до статті 17 Конституції України забезпечення інформаційної безпеки України є однією з найважливіших функцій держави. При цьому права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (стаття 3 Конституції України).

Відповідно до статті 34 Конституції України за якою здійснення особою прав вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб  може бути обмежене законом. Тобто лише за певних обставин і стосовно невизначеного кола осіб. Встановлення будь-яких обмежень прав чи свобод окремої особи може здійснюватися лише судом в якості покарання або за певних обставин, визначених законом (наприклад, ухилення від виконання певних обов’язків).

Запропонований проектом механізм, за яким за звичайних умов пропонується встановлювати обмеження конституційного права громадян на поширення інформації шляхом її трансляції за рішенням органів виконавчої влади не узгоджується із конституційною моделлю захисту і гарантування прав і свобод громадян. Зокрема, це стосується Переліку осіб, які створюють загрозу національній безпеці, що складатиме центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах культури та мистецтв, на підставі звернень Ради національної безпеки і оборони України, Служби безпеки України, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. (нові частини шоста і сьома статті 15 Закону України «Про кінематографію»).

Натомість, окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень можуть встановлюватися в умовах воєнного або надзвичайного стану (стаття 64 Конституції України)».

Здавалося, що після таких переконливих і вбивчих для «культурного» «нововведення» аргументів наші народні обранці мали б серйозно задуматися перш, ніж тиснути на кнопки. Та й «з-за бугра», несамовито ратують борці за свободу слова, перемогу демократії і прав людини в усьому світі як би були зобов’язані хоч заради пристойності пальцем пригрозити: мовляв, траншів, кредитів не дамо, і таке інше. Нічого подібного не сталося. Адже для Заходу не демократія в Україні потрібна, а щоб «процес пішов». А з купами нарізаних при цьому місцевими «європейськими» політиками законодавчих дров і людських душ їх «вдячні нащадки» як-небудь вже розберуться. На те вони і «нащадки» і «така вже в них доля»!

 

При підготовці використано матеріал джерела: Новини всесвітньої мережі

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on TwitterEmail this to someone