Порушення права на приватність в Україні

В епоху глобалізації та розбудови інформаційного суспільства, класичне право на приватність отримує все більшого значення, а його порушення набувають нових форм та проявів. В Україні, на жаль, часто ігнорується важливість даного права для нормального життя кожної особи, що не відповідає світовим тенденціям та європейським стандартам.

Крім того, часто замовчується той факт, що порушення вищезгаданого права, як правило, не є відособленим, і спричиняє низку порушень інших прав та свобод людини. Приватність гарантується як законодавством України, так і міжнародними документами, обов’язковість яких визнана всіма демократичними та цивілізованими державами.

Зокрема, стаття 32 Конституції України передбачає:

Ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Кожний громадянин має право знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною або іншою захищеною законом таємницею.

Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім’ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Крім того, Основним Законом гарантується таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (стаття 31). Винятки можуть бути встановлені лише судом у випадках, передбачених законом, з метою запобігти злочинові чи з’ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якщо іншими способами одержати інформацію неможливо.

Таким чином, положення Конституції України, які є нормами прямої дії, досить широко тлумачать право на приватність. Як і в більшості держав, воно не є абсолютним, проте можливості його обмеження чітко регламентовані і не можуть бути змінені на шкоду особі.

Приватність у міжнародному праві

Аналогічні положення передбачає і міжнародне право. Наприклад, у статті 12 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлено, що ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, таємницю його кореспонденції або на його честь і репутацію.

Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.

У Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року визначено, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції; органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб (стаття 8).

Міжнародним пактом про громадянські і політичні права 1966 року встановлено, що ніхто не повинен зазнавати свавільного чи незаконного втручання в його особисте і сімейне життя, свавільних чи незаконних посягань на недоторканність його житла або таємницю його кореспонденції чи незаконних посягань на його честь і репутацію (пункт 1 статті 17).

Зокрема, Парламентська Асамблея Ради Європи в Резолюції № 1165 зазначила, що право кожної людини на приватність і право на свободу вираження поглядів є основою демократичного суспільства; ці права не є абсолютними і не мають ієрархічного характеру, оскільки мають однакову цінність (пункт 11).

Виходячи з цього право на приватність, закріплене у статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, повинне захищати приватне життя особи не лише від втручання влади, а й від подібних дій з боку інших осіб чи інститутів, зокрема засобів масової інформації (пункт 12).

Приватність в українському праві

Важливо звернути увагу на той факт, що офіційне тлумачення положень статті 32 Основного Закону України надано в Рішенні Конституційного Суду № 2-рп/2012 від 20.01.2012.

Перш за все, Конституційний Суд України встановив, що неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними, і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо.

Право на приватне та сімейне життя, на думку Суду, є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб. Тобто ця теза доводить важливість права на приватність для кожної особи та акцентує увагу на небезпеках, які можуть бути викликані його порушенням.

У своєму рішенні Конституційний Суд окрему увагу приділив праву на приватність особи, яка займає посаду, пов’язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування, та членів її сім’ї.

Зокрема, Суд визнав, що статус даних осіб може дещо звужувати їхнє право на приватність, та нагадав, що Парламентська Асамблея Ради Європи у своїй Резолюції від 25 грудня 2008 року № 1165 (1998) (далі – Резолюція № 1165) вказала, що публічні особи повинні усвідомлювати, що особливий статус, який вони мають у суспільстві, автоматично збільшує рівень тиску на приватність їхнього життя (пункт 6).

В той же час, Суд визначив, що системний аналіз положень частин першої, другої статті 24, частини першої статті 32 Конституції України дає підстави Конституційному Суду України вважати, що реалізація права на недоторканність особистого і сімейного життя гарантується кожній особі незалежно від статі, політичних, майнових, соціальних, мовних чи інших ознак, а також статусу публічної особи, зокрема державного службовця, державного чи громадського діяча, який відіграє певну роль у політичній, економічній, соціальній, культурній або іншій сфері державного та суспільного життя.

Приватність особи, яка займає посаду, пов’язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування

Аналізуючи питання щодо поширення інформації про сімейне життя особи, яка займає посаду, пов’язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування, Конституційний Суд України враховує, що така інформація зазвичай стосується не лише цієї особи, а й інших осіб, зокрема членів її сім’ї, яким Конституція України теж гарантує право на невтручання в їх особисте і сімейне життя, крім випадків, визначених законом. І саме тому поширення такої інформації не відповідає правовим засадам.

Застереження щодо недопущення порушення конституційних прав членів сімей посадових осіб Конституційний Суд України висловив також у Рішенні від 6 жовтня 2010 року № 21-рп/2010.

Важливим також є перелік інформації, яка, на думку Суду, є конфіденційною, а отже не може вільно поширюватися, збиратися, зберігатися тощо. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров’я, а також адреса, дата і місце народження.

Конституційний Суд України в абзаці першому пункту 1 резолютивної частини Рішення від 30 жовтня 1997 року № 5-зп відніс до конфіденційної інформації про фізичну особу, крім вказаної, ще й відомості про її майновий стан та інші персональні дані.

Таким чином, Конституційний Суд України вважає, що перелік даних про особу, які визнаються як конфіденційна інформація, не є вичерпним.

Концепція персональних даних в Україні

При цьому слід зважати на розуміння концепції персональних даних в Україні. В Законі України «Про захист персональних даних» визначено, що персональні дані – відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.

Персональні дані можуть бути віднесені до конфіденційної інформації про особу законом або відповідною особою. Не є конфіденційною інформацією персональні дані, що стосуються здійснення особою, яка займає посаду, пов’язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень.

Тобто, сама особа може визначити певні дані як персональні, а обмеження на таку можливість є чітко визначеними.

У зв’язку з численними зверненнями громадян щодо практичного застосування деяких положень Закону України «Про захист персональних даних» Міністерство юстиції надало відповідне роз’яснення, у якому є ряд важливих пунктів. Зокрема, було підтверджено, що законодавством України не встановлено і не може бути встановлено чіткого переліку відомостей про фізичну особу, які є персональними даними, задля можливості застосування положень Закону до різноманітних ситуацій, що можуть виникнути у майбутньому, у зв’язку зі зміною в технологічній, соціальній, економічній та інших сферах суспільного життя.

Таким чином, особа може тлумачити поняття «персональні дані» досить широко.

Право на приватність в тлумаченні ЄСПЛ

Слід також мати на увазі, що право на приватність тлумачиться Європейським судом з прав людини розширено, а можливості для його обмеження – навпаки, звужено.

Наприклад, ЄСПЛ було наголошено, що зберігання даних, які стосуються «приватного життя» особи, належить до сфери застосування пункту 1 статті 8 (Рішення у справі Leander v. Sweden від 26 березня 1987 року). З цього приводу Суд зазначає, що поняття «приватне життя» не може тлумачитися в обмежувальному значенні.

Зокрема, повага до приватного життя передбачає право на встановлення і розвиток стосунків з іншими людьми; крім того, немає принципових підстав вважати, що поняття «приватне життя» не може охоплювати діяльність професійного чи ділового характеру (Рішення у справі Niemietz v. Germany від 16 грудня 1992 року).

Загалом, викладені вище норми законодавства та судової практики дають можливість зробити наступні висновки:

  • Приватність є необхідною для розвитку кожної людської особистості та є необхідною для нормального життя кожної людини.
  • Право на приватність гарантується як українським законодавством, так і міжнародним правом.
  • Обмеження права на приватність можуть мати місце лише у виключних випадках, і відповідати трьом критеріям: законність, належна мета та необхідність в демократичній державі.
  • Обмеження права на приватність однієї особи не можуть негативно впливати на відповідне право членів її родини чи третіх осіб.
  • Поняття інформації, яка захищається, зокрема персональних даних, є досить широким і має тлумачитися з огляду на інтереси особи.
  • Хоча особи, які займають владні публічні посади, дещо обмежені в своєму праві на приватність, вони не можуть дискримінуватися у цій сфері. Крім того, поняття «приватне життя» може охоплювати діяльність професійного чи ділового характеру.

Обмеження права на приватність в Україні

В той же час, наразі в Україні досить часто обмежується право на приватність осіб. Часто це робиться начебто із законною метою, зокрема і для розслідування чи попередження кримінальних злочинів.

Проте занадто розширене застосування таких обмежень порушує права людини. Такі дії є неправомірними, що підтверджує і практика ЄСПЛ.

Наприклад, в рішенні у справі Roemen and Schmit v. Luxembourg 2003 року Суд визнав, що обшук, який проводився в офісі заявниці, та конфіскація листа становили втручання в її право на повагу до приватного життя. Хоча це втручання мало законну мету підтримання громадського порядку та запобігання злочинам та було здійснено згідно зі статтями 65 та 66 Кримінально-процесуального кодексу Люксембургу, які регулюють загальні питання обшуків та конфіскації, а також згідно зі статтею 35(3) Закону від 10 серпня 1991 року, яка передбачає процедуру проведення обшуків та/або конфіскації в офісі адвоката, Суд постановив, що було допущено порушення статті 8 Конвенції 1950 року.

А у справі Malone v. The United Kingdom) мова йшла про порушення статті 8 Конвенції на підставі того, що прослуховування телефонних розмов заявника (в рамках його кримінального переслідування) і реєстрація історії дзвінків (збереження номерів, набраних з певного телефону) не були передбачені законом.

В Україні, на жаль, сучасне широке розуміння права на приватність повністю ігнорується.

Прикладом даної ситуації є фотографування в Парламенті та поширення особистої переписки народних депутатів. Очевидно, що журналісти не мають права як читати, так і поширювати таку інформацію, оскільки переважна більшість таких даних не пов’язана з державницькою діяльністю депутатів, є їхньою конфіденційною інформацією.

Більше того, поширення фотознімків такої переписки також часто шкодить третім особам, які спілкуються з депутатами, проте не перебувають на державних посадах (наприклад, журналістам, політологам, а також просто знайомим чи близьким публічної особи).

Частково виправдати публікацію відповідних знімків міг би той факт, що це допомогло захистити національні інтереси України чи права людини. В даному разі, важливим буде принцип пропорційності і співмірності: чи буде суспільна користь від таких дій перевищувати нанесену через порушення права на приватність шкоду.

Проте, як правило, відповідні знімки поширюються, або щоб дискредитувати депутата, або і просто з інформаційною метою. Тому можна зробити висновок, що існування порталів на кшталт «Депутати.ФотоЛікс» є незаконним і порушує права людини.

Крім того, публікація переписки народних депутатів на особисті теми можне призвести до негативного впливу на їхню політичну кар’єру. Прикладом є скандал з розповсюдженням переписки народного депутата Андрія Мірошника, після якого нардеп склав депутатський мандат.

Таким чином, особи дискредитуються за ознаками, які не мають жодного відношення до їхньої професійної діяльності.

Показовим є також випадок, коли співголова депутатської групи “Відродження” Віктор Бондар на робочому місці обмінювався повідомленнями з редактором видання “Лівий берег” Сонею Кошкіною, що було зафіксовано та розповсюджено. Єдиним наслідком та метою таких дій було поширення пліток та додання популярності відповідним виданням.

Тобто таке обмеження права на приватність не мало належної мети, не було законодавчо передбачено та не є необхідним в демократичному суспільстві. А отже воно є протиправним.

Слід мати на увазі, що відповідно до Цивільного кодексу України, особисті немайнові права тісно пов’язані з фізичною особою; вона не може відмовитися від особистих немайнових прав, а також не може бути позбавлена цих прав.

Право ж на приватність віднесена ЦКУ до особистих немайнових прав, які забезпечують соціальне буття фізичної особи. Зокрема, відповідно до статті 301 ЦКУ фізична особа має право на особисте життя та сама визначає своє особисте життя і можливість ознайомлення з ним інших осіб. Фізична особа також має право на збереження у таємниці обставин свого особистого життя.

Такі обставини можуть бути розголошені іншими особами лише за умови, що вони містять ознаки правопорушення, що підтверджено рішенням суду, а також за її згодою. Відповідно до статті 306 фізична особа має право на таємницю листування, телеграм, телефонних розмов, телеграфних повідомлень та інших видів кореспонденції.

Відповідно, вищезгадані ситуації з публікацією переписок та листування є порушенням особистих немайнових прав народних депутатів та третіх осіб.

Захист інтересів фізичної особи

Окремим питанням є захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відеозйомок. Очевидно, що незаконні зйомки є порушенням всіх вищезгаданих прав особи щодо приватності.

Крім того, відповідно до статті 307 ЦКУ фізична особа може бути знята на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Знімання фізичної особи на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, в тому числі таємне, без згоди особи може бути проведене лише у випадках, встановлених законом.

Одним з таких випадків є законне прослуховування особи, тобто негласні слідчі дії. Проте вони мають проводитися виключно у відповідності з чинним КПК України (Глава 21).

Зокрема, відповідно до статті 246 негласні слідчі (розшукові) дії проводяться у випадках, якщо відомості про злочин та особу, яка його вчинила, неможливо отримати в інший спосіб.

Рішення про проведення негласних слідчих (розшукових) дій приймає слідчий, прокурор, а у випадках, передбачених Кодексом, – слідчий суддя за клопотанням прокурора або за клопотанням слідчого, погодженого з прокурором.

Слідчий зобов’язаний повідомити прокурора про прийняття рішення щодо проведення певних негласних слідчих (розшукових) дій та отримані результати. Прокурор має право заборонити проведення або припинити подальше проведення негласних слідчих (розшукових) дій.

Проводити негласні слідчі (розшукові) дії має право слідчий, який здійснює досудове розслідування злочину, або за його дорученням – уповноважені оперативні підрозділи органів внутрішніх справ, органів безпеки, Національного антикорупційного бюро України, Державного бюро розслідувань, органів, що здійснюють контроль за додержанням податкового і митного законодавства, органів Державної пенітенціарної служби України, органів Державної прикордонної служби України.

За рішенням слідчого чи прокурора до проведення негласних слідчих (розшукових) дій можуть залучатися також інші особи. Відповідно до статті 252, фіксація ходу і результатів негласних слідчих (розшукових) дій повинна відповідати загальним правилам фіксації кримінального провадження, передбаченим цим Кодексом.

За результатами проведення негласної слідчої (розшукової) дії складається протокол, до якого в разі необхідності долучаються додатки. Відомості про осіб, які проводили негласні слідчі (розшукові) дії або були залучені до їх проведення, у разі здійснення щодо них заходів безпеки можуть зазначатися із забезпеченням конфіденційності даних про таких осіб у порядку, визначеному законодавством.

Крім того, відповідно до статті 253, особи, конституційні права яких були тимчасово обмежені під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій, а також підозрюваний, його захисник мають бути письмово повідомлені прокурором або за його дорученням слідчим про таке обмеження.

Конкретний час повідомлення визначається із урахуванням наявності чи відсутності загроз для досягнення мети досудового розслідування, суспільної безпеки, життя або здоров’я осіб, які причетні до проведення негласних слідчих (розшукових) дій. Відповідне повідомлення про факт і результати негласної слідчої (розшукової) дії повинне бути здійснене протягом дванадцяти місяців з дня припинення таких дій, але не пізніше звернення до суду з обвинувальним актом.

Слід підкреслити, що лише інформація, отримана з дотриманням вищезгаданих положень, може бути використана як доказ. Будь-які інші дії щодо прослуховування особи самі можуть становити склад кримінального злочину.

Зберігання та використання інформації

Окремим питанням є зберігання та використання інформації, отриманої в ході негласних слідчих дій, зокрема прослуховування. Це питання регулюється передовсім статтями 254, 255 та 257 КПК України.

Важливими є такі подоження:

  • Відомості про факт та методи проведення негласних слідчих (розшукових) дій, осіб, які їх проводять, а також інформація, отримана в результаті їх проведення, не підлягають розголошенню. Якщо протоколи про проведення негласних слідчих (розшукових) дій містять інформацію щодо приватного (особистого чи сімейного) життя інших осіб, захисник, а також інші особи, які мають право на ознайомлення з протоколами, попереджаються про кримінальну відповідальність за розголошення отриманої інформації щодо інших осіб.
  • Відомості, речі та документи, отримані в результаті проведення негласних слідчих (розшукових) дій, які прокурор не визнає необхідними для подальшого проведення досудового розслідування, повинні бути невідкладно знищені на підставі його рішення.
  • Якщо в результаті проведення негласної слідчої (розшукової) дії виявлено ознаки кримінального правопорушення, яке не розслідується у даному кримінальному провадженні, то отримана інформація може бути використана в іншому кримінальному провадженні тільки на підставі ухвали слідчого судді, яка постановляється за клопотанням прокурора. Передання інформації, одержаної внаслідок проведення негласних слідчих (розшукових) дій, здійснюється тільки через прокурора.

Крім того, відповідно до статті 259 КПК України, якщо прокурор має намір використати під час судового розгляду як доказ інформацію, отриману внаслідок втручання у приватне спілкування, або певний її фрагмент, він зобов’язаний забезпечити збереження всієї інформації або доручити слідчому забезпечити збереження.

Загалом, можна зробити такі висновки щодо можливості законного прослуховування тієї чи іншої особи:

  • Прослуховування має відбуватися за визначеною процедурою і з законною метою (не в особистих цілях).
  • Матеріали прослуховування повинні надійно зберігатися, не можуть передаватися третім особам.
  • Матеріали, які не стосуються справи, мають бути негайно знищені, якщо вони не стосуються іншого кримінального злочину.

Таким чином, будь-який представник правоохоронних органів, який використовує прослуховування в особистих цілях (зокрема, для стеження за третіми особами), має нести відповідальність згідно з чинним законодавством.

Крім того, неправомірним є зберігання матеріалів, які були отримані в ході слідчих дій та містили приватну інформацію про особу (щодо її стилю життя, стосунків, особистих переконань), для подальшого їх оприлюднення чи тиску на відповідну особу, якщо вона стає публічною.

Маніпуляція приватною інформацією

Проте в Україні матеріали, отримані в минулому, часто намагаються використовувати для впливу на відомих політиків (прикладом можуть бути чисельні ситуації з Олегом Ляшком).

Крім того, саме прослуховування часто перетворюється на приватний бізнес. Наприклад, підполковник МВС Київської області заробляв на шпигунському бізнесі, надаючи послуги прослуховування телефонів і стеження за бізнесменами.

Як випливає з матеріалів справи, прокуратура Києва веде розслідування за підозрою колишнього начальника 5-го відділу Управління оперативної служби ГУ МВС України в Київській області у скоєнні злочину, передбаченого ч. 3 ст. 368 КК України. Слідством встановлено, що підполковник міліції 18 липня 2015 року запропонував своєму знайомому послуги з негласного збору і обробки інформації на окремих громадян за грошову винагороду.

У перелік послуг, які пропонувалися підполковником, входило:

– зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж протягом трьох місяців (інформація за з’єднаннями з номерами мобільних операторів) – від 600 доларів за один номер;

– “прослуховування” особистого спілкування за вказаним номером мобільного оператора – від 2800 доларів в добу;

– аудіо-, відео-контроль персони (“спостереження”) – від 50 доларів на годину.

Цей приклад є позитивним, оскільки тут мова йде про кримінальну відповідальність згаданої особи. Проте такий випадок скоріше є частиною системних проблем, які в Україні не вирішуються, особливо за умови їхнього використання владними структурами.

На жаль, протиправне прослуховування чи необґрунтовані звинувачення у таких діях часто стають інструментами досягнення політичних цілей. Наприклад, в грудні М. Саакашвілі заявив, що всі його телефони прослуховуються з метою його компрометування з боку правоохоронних органів. Проте жодних доказів політиком не було надано, тому складно кваліфікувати дану ситуацію.

До цього підслухані та викладені на інтернет-сайтах «Український WikiLeaks» та «Українська революція» розмови екс-президента Грузії Міхеїла Саакашвілі закінчились для екс-президента ще однією кримінальною справою на батьківщині. Служба державної безпеки Грузії звинуватила його у спробі державного перевороту. Сам політик тоді заявив, що його телефонні розмови «записують і поступово обробляють путінські спецслужби, і саме у цій формі потім вони поширюються російськими сайтами». Він наголосив, що «це явно носить характер чергової спецоперації».

В листопаді 2014 року народний депутат з фракції «Блок Петра Порошенко» Сергій Лещенко заявив, що Арсен Аваков та народний депутат з фракції «Народний фронт» Микола Мартиненко стоять за організацією стеження за ним.

Я відчуваю, що перебуваю під незаконним стеженням з боку правоохоронних органів, зокрема прослуховування мобільних телефонів. Збір інформації відносно мене з метою з’ясування джерел моєю інформацією, а також подальшої дискредитації, якщо їх будуть цікавити подальші дії тієї кампанії, яку вони замислили

Таку заяву зробив С. Лещенко в інтерв’ю виданню Deutsche Welle. Міністр МВС Арсен Аваков, в свою чергу, заявив про те, що інформація народного депутата про нібито його прослуховування з боку співробітників МВС є неправдивою.

Арсен Аваков, зокрема, пригрозив подати в суд на Лещенко за неправдиві висловлювання щодо прослуховування. В той же час, жодна зі сторін конфлікту не надала належних доказів своєї позиції, тому всі такі заяви наразі є лише частиною політичного тиску.

В листопаді 2015 року Олег Ляшко під час засідання антикорупційного комітету заявив, що йому стали відомі факти про незаконне прослуховування телефонів народних депутатів України, у тому числі його мобільного і депутатів з фракції Радикальної партії.

За словами Ляшка, під час розгляду в суді справи Мосійчука «спливла інформація» про надання санкцій на прослуховування мобільних телефонів.

У матеріалах суду прізвище не вказано, але було вказано два номери моїх телефонів

Проте СБУ та МВС спростували таку інформацію. Зокрема, Служба безпеки та міністерство внутрішніх справ України надали комітету з питань запобігання і протидії корупції офіційну відповідь, у якій було зазначено:

За наслідками розгляду звернення щодо фактів незаконного проведення оперативно-розшукових заходів у діяльності оперативних підрозділів СБУ, МВС і ДФС не виявлено. Клопотання про надання дозволу на проведення прослуховування працівниками відповідного департаменту Генпрокуратури не погоджувалося. Інформація надана і за підписом голови СБУ Василя Грицака.

В той же час, якщо такі ситуації відбуваються з впливовими політиками, очевидно, що пересічні українці не можуть розраховувати на належний захист власної приватності. Правоохоронні органи, переслідуючи власні інтереси, неправомірно використовують засоби стеження, порушуючи права українців. І наразі найвищі посадові особи своїми діями не пропагують того, що зазначена практика є неприйнятною.

Тиск на комунікаційні компанії

Проблемою є також сприяння телефонних компаній та провайдерів незаконному прослуховуванню. В даному випадку на них здійснюється тиск з боку владних структур, і вони, маючи матеріальні збитки та отримуючи шкоду для репутації, все ж мають ставати співучасниками злочину. В іншому випадку, вони ризикують втратити власний бізнес.

Українська Гельсінська Спілка з прав людини у своїй доповіді за 2014 рік також говорила про можливий потенційний тиск на операторів та провайдерів: особливої проблеми набула проблема перехоплення каналів зв’язку у зв’язку з окупацією Криму та проведенням АТО.

На початку квітня СБУ виявила нестандартні команди з боку російських комутаторів в роботі мережі МТС в Криму. Екс-голова НКРЗІ Петро Яцук стверджував, що це нібито могло дозволити отримувати відомості про місцезнаходження українських абонентів, номерів телефонів їхніх співрозмовників, а також переадресовувати виклики через РФ, а в розпорядженні його відомства є докази використання МТС з метою прослуховування на користь російських спецслужб.

Відповідно НКРЗІ прийняла рішення про порушення ліцензійних умов мобільним оператором, збираючись згодом винести рішення про повторне порушення, що дозволяло позбавити компанію ліцензії.

Новий склад НКРЗІ (замість несподівано розпущеного старого) дав час до грудня для усунення недоліків і для захисту мережі від втручання ззовні. МТС оскаржила в суді означені рішення та твердження.

10 липня 2014 р. в ефірі 5 каналу народний депутат від фракції «УДАР» Сергій Каплін заявив, що всі телефони українських солдатів прослуховуються відповідними російськими службами. Він стверджував, що «МТС» і «Київстар» повністю прослуховуються Кремлем.

А всі телефони, які є у солдатів, прослуховуються відповідними службами, пославшись на те, що це офіційна інформація керівництва відповідних органів сектору безпеки. В той же час «МТС Україна» та «Київстар» заперечили можливість такої ситуації.

Наразі неможливо встановити, чи є вищезгадані заяви правдою, чи спробою тиску влади на відповідних операторів.

Іншим прикладом є заява Дениса Поліщука, якого слідство підозрює у вбивстві публіциста Олеся Бузини. Він зазначив:

СІЗО використовують в якості «уработки» ще обладнання для прослуховування. Зазначу, що якщо в ІТТ це цілком легально, то в СІЗО це вже негласні слідчі дії. Я спілкувався з людьми, які підтверджували факт прослуховування саме моїй камері. Вони самі в ній сиділи і потім на суді слухали скомпоновані для слідства «камерні розмови». Коли перший раз я вийшов з під варти під заставу я помічав роботу «нарубки», як піших «юнітів» (які спершу лазили в сміттєвому баці біля мого дому, а через пару годин були під будівлею Апеляційного Суду), так і «юнітів» в машинах.

Якщо дана заява відповідає дійсності, це є прямим порушення прав людини, а також кримінальним злочином.

Іншим прикладом є розповсюджена в ЗМІ інформація про те, що Генпрокуратура здійснює кримінальне провадження відносно колишнього прокурора Полтавської області Яна Стрелюка, начальника міліції Полтавщини Олега Беха за фактом незаконного прослуховування працівників БКОЗ УСБУ в Полтавській області та  внутрішньої безпеки МВС України.

Як повідомив сайт «Антикор», дане незаконне прослуховування обласним очільникам міліції та прокуратури під вигаданими приводами було необхідне задля відслідковування дій працівника СБУ Романа Червінського, котрий займався виявленням резонансних фактів хабарництва та корупції.

Таким чином, самі представники правоохоронний органів, які мають стежити за приватністю, самі порушують дане конституційне право.

Прослуховування приватними особами

Часто прослуховування незаконно використовується і приватними особами.

Наприклад, у липні 2015 року Голова СБУ Василь Грицак під час наради президента України з представниками силових відомств Дніпропетровської області повідомив, що у Києві СБУ вилучила комплекс обладнання для незаконного прослуховування.

За його словами, комплекс для зняття даних по каналах мобільного зв’язку був виявлений в результаті реалізації оперативної інформації спільно з Генпрокуратурою та здатний одночасно прослуховувати 128 абонентів, коштує від 200 тисяч доларів і може бути складений в звичайну валізу.

За інформацією СБУ, дане обладнання було без оформлення та офіційної документації незаконно виготовлено на одному з українських підприємств, яке має відповідні ліцензії.

Тобто, незаконне прослуховування, на жаль, стало буденністю для України.

Найбільш яскравим прикладом тут можуть бути так звані «плівки Мельниченка», адже існують сумніви, чи можуть вони бути використані як доказ, і чи порушують права людини. Судом має бути встановлено, чи отримані вони у законний спосіб, що є головною проблемою у даній ситуації.

Прихильники тієї тези, що дані плівки можуть вважатися доказом, посилаються на практику ЄСПЛ – на справи Хан проти Сполученого Королівства (Великої Британії) і Шенк проти Швейцарії.

ЄСПЛ наводив думку, що навіть якщо ці записи отримані з порушенням закону, то за наявності інших доказів у сукупності, плівки можуть бути використані в суді як докази, що і було зроблено.

Проте в даному випадку ігнорується концепт законності відповідно до українського законодавства. Тому позиції правозахисників є протилежними. Зокрема, в 2012 році тодішній голова правління Української Гельсінської спілки з прав людини Євген Захаров заявив, що за законом плівки Миколи Мельниченка не можна використати в якості доказів проти екс-прем’єра Юлії Тимошенко.

А в 2011 році конституційний експерт Харківської правозахисної групи Всеволод Речицький повідомив, що роз’яснення Конституційного Суду про те, що обвинувачення не може ґрунтуватися на даних, отриманих незаконно і не уповноваженими на це особами, підриває можливість використання плівок Мельниченка у справі екс-президента Кучми. Він зазначив, що в усьому світі існує таке правило.

Скажімо, у США навіть очевидні докази можуть відкидатися, якщо вони зібрані незаконним шляхом. Експерт також дав наступне важливе пояснення:

Це класична вимога. Тобто вважається, що нехай навіть гуляють на волі ті злочинці, вину яких не зуміли довести, аніж навпаки, коли через сфальсифіковані докази засудять невинного.

 

Таким чином, незаконне прослуховування та порушення права на приватність стали системними проблемами для України.

Дана практика є неприйнятною для європейської демократичної держави. Більше того, всі громадяни мають зрозуміти, що якщо вони не хочуть, щоб порушувалися їхні права, вони мають поважати право на приватність інших осіб.

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on TwitterEmail this to someone