Моніторинг деяких аспектів порушення прав людини в Україні за 2015 рік

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА СТАНУ ДОТРИМАННЯ ПРАВ І СВОБОД ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ

Проблеми з дотриманням прав і свобод людини та громадянина в Україні довгий час були об’єктом критики багатьох правозахисних інституцій, міжнародних організацій та західних політичних лідерів. І хоча саме належне ставлення до прав людини був однією з вимог масових протестів 2013-2014 років, на жаль, і досі не всі проблеми із захистом прав людини були вирішені.

Перш за все, збройний конфлікт на території України призвів до того, що систематичні порушення основних прав і свобод стали постійним явищем на окупованих територіях – в Криму та на Сході України. Крім того, хоча нова українська влада здійснила ряд кроків, спрямованих на підвищення рівня гарантування прав людини (зокрема, ініціювання змін другого Розділу Основного Закону України в рамках конституційної реформи), деякі аспекти правозахисної діяльності так і лишились нереформованими. Зокрема, все ще зберігаються порушення особистих та майнових прав людини, права на справедливий суд. Невирішеною є проблема внутрішньо переміщених осіб, учасників АТО.

Саме тому наразі є важливим детальний аналіз стану дотримання прав і свобод людини задля належної та своєчасної реакції на будь-які порушення в цій сфері.

Актуальним також є питання порушень прав людини з огляду на так звану «революційну доцільність» чи «військову необхідність». На жаль, маніпулювання суспільною думкою для тиску на політичних опонентів стало звичною справою. При цьому презумпція невинуватості повністю ігнорується, а думки громадськості часто достатньо для публічного визнання людини винною у певних діях чи бездіяльності.

Єдиним аргументом, хоча і сумнівним з точки зору європейських цінностей, могла б бути теза про те, що вищезгадані заходи тимчасові і застосовуються через перехідний період, відсутність певних держаних органів тощо. Проте наразі дана ситуація триває вже близько двох років, тим самим ставлячи питання про ефективність державних інституцій та справжні цінності влади.

Результати останньої сесії ПАРЄ

Важливою з точки зору загальної оцінки рівня дотримання основоположних прав та свобод людини в Україні в 2015 році є остання сесія Парламентської Асамблеї Ради Європи (далі –ПАРЄ).

Зокрема, в своїй Резолюції 2075 (2015) «Імплементація рішень Європейського Суду з прав людини» ПАРЄ відзначила, що Україна належить до переліку держав, в яких рівень виконання рішень ЄСПЛ є найгіршим.

Таким чином, наразі в Україні є не лише проблеми з дотримання всіх прав, гарантованих Європейською Конвенцією 1950 року (що є міжнародним зобов’язанням України), але і складнощі з належним відновленням порушених прав осіб, які зазнали встановлених ЄСПЛ порушень з боку держави. Крім того, у вищезгаданій Резолюції відзначено, що Україна все ще має серйозні структурні проблеми із виконанням рішень ЄСПЛ, які так і не були вирішені за більш ніж п’ять років.

Іншим важливим документом є Резолюція ПАРЄ 2078 (2015) «Прогрес в моніторинговій процедурі Асамблеї», в рамках якої аналізувалася ситуація, зокрема, і в Україні у період з жовтня 2014 року по серпень 2015 року.

В контексті рівня захисту прав людини, значення мають такі положення вищезгаданої Резолюції:

1) ПАРЄ привітала зусилля України щодо реформування Конституції та децентралізації (передачі влади регіонам);

2) Асамблея висловила свою стурбованість з приводу деяких подій і недоліків, що збереглися, в Україні. На думку ПАРЄ, ці недоліки підривають демократичні засади суспільного розвитку і суперечать взятим державою міжнародним зобов’язанням. Це, зокрема, доповіді, що заслуговують довіри, про чисельні зловживання і порушення міжнародного права прав людини та міжнародного гуманітарного права всіма сторонами конфлікту на сході країни, зокрема, силами, що знаходяться під контролем української влади; а також відкладання імплементації та застосування нового законодавства про Генеральну Прокуратуру, що є перешкодою для процесу здійснення правової реформи в цілому.

3) ПАРЄ закликала:

  • Верховну Раду України щонайшвидше ухвалити зміни до Конституції щодо децентралізації та реформи судової системи;
  • українську владу продовжувати судові та антикорупційні реформи і ефективно боротися з епідемією корупції в країні, повною мірою розслідувати будь-які повідомлення і твердження про зловживання і порушення прав людини чи норм міжнародного гуманітарного права військовими групами під командуванням української влади.

Таким чином, наразі Україна не повністю виконує свої зобов’язання перед Радою Європи як організацією, яка має вирішальне значення для спостереження і контролю за захистом прав і свобод людини.

Навіть ті процеси, які вітаються Радою Європи (зокрема, децентралізація), все ще залишаються лише обіцянками. При цьому, в Україні не лише не були вирішені існуючі проблеми з гарантуванням прав людини, але і з’явилися нові. Крім того, не всі порушення прав людини належно фіксуються та розслідуються; тобто виникло явище вибіркової відповідальності за порушення прав людини.

Україна в світових рейтингах прав людини

Іншим важливим індикатором стану поваги до прав людини є різноманітні індекси та рейтинги, які складаються впливовими міжнародними правозахисними організаціями.

Прикладом такого дослідження є доповідь «Свобода в світі 2015», підготовлена Freedom House. Україна віднесена до частково вільних держав і отримала по три бали за рівень свободи, стан дотримання громадянських прав та повагу до політичних прав (з семи можливих).

Freedom House в контексті дослідження рівня дотримання політичних прав оцінила виборчий процес (на 9 з 12), політичний плюралізм (на 10 з 16), функціонування уряду (на 6 з 12). В контексті дослідження громадянських свобод були оцінені право на вираження власних поглядів та переконань (на 11 з 16; недоліками є контроль над медіа олігархічними групами; сумнівність необхідності функціонування Міністерства інформаційної політики, наявність ознак цензури у ЗМІ), право на створення об’єднань (на 9 з 12), верховенство права (на 6 з 16; недоліками визнані неспроможність оновити суддівський корпус та склад прокуратури та дискримінацію осіб за різними ознаками), особиста недоторканність та особисті права (на 11 з 16; основними недоліками визнані беззаконня на окупованих територіях, незахищеність малого та середнього бізнесу від зловживань влади та рейдерів, різні форми дискримінації – перш за все, за ознакою статі).

Таким чином, можна зробити висновок про те, що загальний рівень поваги до прав і свобод людини в Україні наразі не є ідеальним, і тим самим порушуються зобов’язання України як перед власними громадянами, так і перед міжнародними партнерами.


СТАН ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ НА ТИМЧАСОВО НЕПІДКОНТРОЛЬНИХ УКРАЇНСЬКІЙ ВЛАДІ ТЕРИТОРІЯХ

Непідконтрольні Україні території на сході є найгіршими з точки зору дотримання основоположних та невід’ємних прав і свобод людини. Серйозні порушення прав людини та зловживання продовжуються у східній Україні, зокрема у формі обстрілів, страт, довільних і незаконних затримань, тортур, жорстокого поводження, торгівлі людьми і відсутності справедливості та підзвітності, а також позбавлення економічних і соціальних прав, від чого страждає близько 5 млн. осіб, що проживають в районах, постраждалих від конфлікту.

За даними ООН, період з середини квітня 2014 року по 30 травня 2015, принаймні 6,417 осіб, у тому числі, щонайменше 626 жінок, були убиті і щонайменше 15,962 особи були поранені в зоні конфлікту на сході України. Правозахисники наводять чисельні приклади тортур і жорстокого поводження в місцях позбавлення волі, вчинені як незаконними озброєними групами, так підконтрольними Україні силами.

Хоча на сьогодні можна стверджувати, що мало місце помітне зниження кількості невибіркових обстрілів (після прийняття 12 лютого пакету заходів щодо імплементації Мінських угод), проте повністю обстріли не зупинилися, тривають бойові дії між українськими збройними силами і незаконними озброєними групами, що означає, що цивільні особи як і раніше живуть в страху. Крім того, цивільні втрати від мін та невикористаних боєприпасів залишаються значними.

Серйозні порушення прав людини, залякування та утиски місцевого населення, що здійснюються незаконними озброєними групами, які підтримуються Росією, відзначалися правозахисними організаціями і були відображені у звітах ООН. Крім того, моніторингові групи і досі надають інформацію про нові звинувачення у вбивствах, тортурах і жорстокому поводженні, а також випадки незаконного позбавлення волі, примусової праці, грабежів, вимагань (зокрема, і грошей) на територіях, контрольованих збройними терористичними групами.

Вплив конфлікту на економічні і соціальні права цивільного населення є драматичним. Проблемним є переривання доступу до основних послуг, оскільки воно є небезпечним для життя і може мати довготривалий вплив на значну частину населення, перешкоджаючи постконфліктному відновленню суспільства. Складна економічна ситуація призвела також, на думку правозахисних організацій та ООН, до тривожного підвищення ризиків здійснення торгівлі людьми.

Права людини в Криму

Міжнародні організації та правозахисні групи неодноразово звертали увагу і на жахливий стан дотримання прав і свобод людини в Криму. Серед найбільш значущих порушень можна виділити:

  • Утиски кримськотатарського Меджлісу і пов’язаних з ним осіб (зокрема, заборона в’їзду на територію Криму лідерам Меджлісу, переслідування активістів Меджлісу).
  • Переслідування і затримання інших кримськотатарських активістів.
  • Обшуки в офісах Меджлісу, кримськотатарських ЗМІ та фондах.
  • Обшуки в приватних приміщеннях, мечетях, медресе.
  • Використання антиекстремістського законодавства для придушення критики.
  • Підвищення ризиків протиправної депортації з Криму (зокрема, практика квотування дозволів на тимчасове проживання для іноземців та осіб без громадянства в Криму).
  • Проблеми зі свободою перетину особами адміністративного кордону між Кримом та материковою частиною України (зокрема, інформація про те, що українські прикордонники цілеспрямовано оглядають людей на предмет наявності російського паспорта і відмовляють у пропуску з Криму тим, хто отримав російський паспорт).

ПРАВА ЛЮДИНИ НА ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ ТА ПОЗИЦІЯ УКРАЇНИ: ЗВ’ЯЗОК МІЖ ДЕРЖАВОЮ ТА ЇЇ ГРОМАДЯНАМИ

Загальновизнаною є теза про те, що громадянство є своєрідним політико-правовим зв’язком між державою та її громадянами та джерелом сукупності двосторонніх обов’язків. Очевидно, що перебування тисячів українців на територіях, які внаслідок конфлікту тимчасово непідконтрольні Україні, не позбавляє державу обов’язків перед ними. На жаль, такі зобов’язання часто ігнорується або виконуються не в повному обсязі.

В той же час, обов’язком України є надання всілякого сприяння тим особам, які живучи на окупованих територіях, продовжують підтримувати рідну державу та вірять у те, що українська влада повернеться на ці території.

Саме такий підхід і був офіційно задекларований Україною. Зокрема, в статті 5 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» закріплено, що «Україна вживає всіх необхідних заходів щодо гарантування прав і свобод людини і громадянина, передбачених Конституцією та законами України, міжнародними договорами, усім громадянам України, які проживають на тимчасово окупованій території».

Крім того, даною статтею було встановлено, що «Україна зобов’язується підтримувати і забезпечувати економічні, фінансові, політичні, соціальні, інформаційні, культурні та інші зв’язки з громадянами України, які проживають на тимчасово окупованій території». На жаль, практика вказує на те, що вищезгадані положення не завжди втілюються в життя.

Дотримання особистих прав громадян

Зокрема, важливим питанням для кожної особи є реалізації її особистих прав, які, наприклад, тісно пов’язані з такими простими, на перший погляд, процедурами, як оформлення документів, що підтверджують факти народження чи смерті. Для українців, які проживають в Криму, дана процедура може бути складною; при цьому статтею 9 вищезгаданого Закону встановлено, що будь-який акт (рішення, документ), виданий незаконними органами та/або їх посадовими або службовими особами, є недійсним і не створює правових наслідків.

Належної і простої адміністративної процедури для отримання необхідних свідоцтв і досі немає. Є загальний судовий порядок встановлення факту народження чи смерті, але він є занадто обтяжливим для громадян, тому що передбачає звернення до конкретного суду – якщо це стосується Криму, то одного з судів в Києві, якщо це стосується Донбасу, то одного з судів, визначених вище спеціалізованим судом в тій частині Донбасу, що контролюється Україною.

Підтвердженням вищезгаданих проблем є те, що на сьогодні Представництво Президента України в АРК роз’яснило, що для оформлення свідоцтва про народження дитини можливими є такі шляхи:

  • звернення на материковій частині України до найближчого відділу органів державної реєстрації актів цивільного стану та надання необхідного пакету документів, а саме: письмової заяви, у встановленому законодавством випадках; паспортів громадян України батьків дитини; свідоцтва про шлюб; медичного свідоцтва про народження (форми 103/о);
  • звернення до Апеляційного суду міста Києва (втому числі за допомогою поштового відправлення) для встановлення юридичного факту народження дитини у разі відмови мешканцям Криму у видачі свідоцтва про народження дитини органами державної реєстрації актів цивільного стану у зв’язку з наданням документів, що не відповідають формі визначеної законодавством України;
  • звернення до Представництва Президента України в Автономній Республіці Крим, де громадяни можуть отримати первинну правову допомогу із зазначеного питання.

Оскільки перелік документів, необхідний для оформлення свідоцтва, є досить широким, а необхідність поїздки на материкову частину України можна вважати необґрунтованим обтяженням для реалізації громадянами власних прав, можна констатувати порушення Україною власних обов’язків.

В той же час, звернення до суду є шляхом, який можна втілити з більшою вірогідністю – але для цього знов-таки необхідно правильно оформити всі необхідні процесуальні документи. При цьому можна припустити, що лише так мешканці Криму і можуть отримати свідоцтво про народження дитини українського зразка, адже, наприклад, медичне свідоцтво про народження (форми 103/о) навряд можна отримати в Криму. При цьому правозахисники неодноразово підкреслювати той факт, що основні труднощі полягають саме у тому, що батькам новонароджених дітей видають медичну довідку в одному екземплярі з пологового будинку за процедурою та згідно із законодавством Російської Федерації.

Правозахисники пропонували також запровадити процедуру автоматичного обміну свідоцтв про народження (російського на українське). Очевидно, що дана процедура свідчила б не лише про бажання батьків отримати українське свідоцтво, але і про небажання мати одразу два свідоцтва. При цьому, практика українських судів з цього приводу дещо краща.

Наприклад, Житомирський районний суд Житомирської області розглядав справу, обставинами якої було те, що батькам було видано недійсне за законодавством України (і за нормами міжнародного права) свідоцтво про народження дитини в м. Ялта, Республіки Крим, Російської Федерації, після чого батьки звернулися до реєстраційних органів України із проханням обміняти свідоцтво про народження дитини, однак їм було відмовлено в зв’язку з відсутністю передбаченої законодавством України процедури обміну свідоцтв. Суд задовольнив заяву та вирішив, що відсутність процедури обміну свідоцтва про народження дитини народженої на тимчасово окупованій території України і де факто виданого іншою державою – Російською Федерацією, не може бути перешкодою для реєстрації дитини органами України, як народженої від громадян України, хоча і на території тимчасово окупованого Криму.

Не менш складним питанням є отримання свідоцтва про смерть, на основі якого, наприклад, розпочинається процес спадкування, або надається певна державна допомога (наприклад, допомога на поховання). Практика українських органів свідчить про те, що громадяни, які лишились на окупованих територіях, фактично мають сам вирішувати власні проблеми.

Наприклад, Виконавчою дирекцією Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності листом від 13.05.2015 р. № 5.2-32-841 надані роз’яснення щодо деяких питань призначення допомоги на поховання на підставі свідоцтва про смерть, виданого органами юстиції Російської Федерації на території окупованого Криму. Зокрема, в даному роз’ясненні зазначається, що відповідно до статті 27 Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 23.09.1999 № 1105 (далі — Закон № 1105) допомога на поховання надається у разі смерті застрахованої особи, а також членів сім’ї, які перебували на її утриманні. Згідно зі статтею 31 Закону № 1105, допомога на поховання застрахованої особи призначається сім’ї померлого або особі, яка здійснила поховання, на підставі свідоцтва про смерть. Також, для виплати допомоги на поховання застрахованої особи, з метою уникнення подвійної виплати, необхідно надати витяг з Державного реєстру актів цивільного стану громадян про смерть. Таким чином, документи, видані органами Російської Федерації на території Криму, не мають юридичної сили на території України. Тобто, навіть якщо померлий згідно із надісланою до визначеного законодавством органу копією паспорту був громадянином України, видане російським органами свідоцтво про його смерть є недійсним і не створює правових наслідків на території України, тобто не є підставою для отримання допомоги на поховання відповідно до Закону № 1105.

Тобто особам не лише складно отримати сам документ, але і майже неможливо реалізувати ряд інших прав і свобод, гарантованих їм державою на основі такого документу.

Кричущим прикладом, є ситуація осені 2015 року, коли жінка, народила дитину на окупованій території та звернулась до Галицького районного суду міста Львова із заявою про встановлення юридичного факту народження. Суд розглянув заяву, але відмовив матері у перереєстрації дитини, посилаючись на те, що начебто немає документів, які б засвідчували народження дівчинки — Україна не визнає свідоцтва, виданого при народженні дитини на окупованій території. Крім того, щоб довести той факт, що вона дійсно є матір’ю дівчинки, має провести аналіз ДНК. Оскільки навіть медичні документи, які були отримані у пологовому будинку АР Крим, суд не має формальної можливості розглядати як докази.

Вищезгадана ситуація може бути частково вирішена, якщо Верховною Радою буде ухвалений в цілому проект Закону України «Проект Закону про внесення змін до Цивільного процесуального кодексу України щодо встановлення факту народження або смерті на тимчасово окупованій території України» № 3171 від 22.09.2015 року (прийнятий в першому читанні 05.11.2015 року). Зокрема, цим законопроектом передбачені такі положення:

  • Заява про встановлення факту народження особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, може бути подана батьками, родичами, їх представниками або іншими законними представниками дитини до будь-якого суду за межами такої території України незалежно від місця проживання заявника.
  • Заява про встановлення факту смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, може бути подана будь-якою особою до суду за межами такої території України.
  • Такі справи про встановлення факту народження або смерті особи розглядаються протягом 24 годин з моменту надходження відповідної заяви до суду.
  • Рішення суду у справах про встановлення факту народження або смерті особи на тимчасово окупованій території України, визначеній Верховною Радою України, виконується негайно.

В той же час, правозахисники наголошують на тому, що, хоча норми законопроекту є досить вдалими, але можуть погано реалізовуватись на практиці (зокрема, українські суди можуть не вкладатися у встановлені 24 години; крім того, суди знову зберігають свободу вимагати різного роду доказу та по-різному оцінювати надані ним документи). Крім того, невідомо, яким стане текст законопроекту до другого читання. Оптимальним варіантом є розробка простої адміністративної процедури, яка б реалізувалася окремим державним органом з питань окупованих територій.

Відповідно до Національної стратегії у сфері прав людини показниками результативності дій України у сфері забезпечення прав громадян України, які проживають у населених пунктах Донецької і Луганської областей, на території яких органи державної влади тимчасово не здійснюють або здійснюють не в повному обсязі свої повноваження є:

  • задоволення життєво необхідних потреб громадян України, які проживають у відповідних населених пунктах Донецької і Луганської областей;
  • створення належних умов для відновлення соціальних виплат таким громадянам і вжития заходів щодо забезпечення їх прав на охорону здоров’я та освіту;
  • забезпечення безпечних умов для добровільного переселення таких громадян в інші регіони України;
  • доступ таких громадян до правосуддя, розслідування злочинів, вчинених у відповідних населених пунктах Донецької і Луганської областей.

Показниками результативності дій України у сфері захисту прав осіб, які проживають на тимчасово окупованій території України є реалізація необхідних заходів для захисту прав і свобод громадян України, в тому числі через доступні двосторонні та багатосторонні міжнародно-правові механізми. Показниками результативності дій України у сфері захисту прав внутрішньо переміщених осіб є:

  • задоволення життєво необхідних потреб внутрішньо переміщених осіб;
  • реалізація комплексних заходів щодо підтримки та соціальної адаптації громадян України, які переселилися з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції в інші регіони України;
  • забезпечення реалізації та захисту соціальних прав внутрішньо переміщених осіб, задоволення їх освітніх та інших потреб;
  • створення умов для добровільного повернення внутрішньо переміщених осіб на їх попереднє постійне місце проживання;
  • запровадження ефективних механізмів сприяння реалізації та відновлення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб;
  • використання міжнародно-правових механізмів для захисту прав і свобод внутрішньо переміщених осіб.

Проте на практиці вищезгадані напрямки лише декларуються, проте абсолютно не втілюються в життя.

Кричущими прикладами є відсутність належного соціального забезпечення та невиконання своїх економічних обов’язків з боку України, що було втілено у припиненні здійснення соціальних виплат на окупованих територіях. Цим також ігноруються судові рішення. Зокрема, в жовтні 2015 року Вищий адміністративний суд залишив у чинності рішення судів попередніх інстанцій про визнання недійсним рішення Кабінету міністрів про здійснення соціальних виплат на Донбасі тільки на контрольованих українською владою територіях. А ще у квітні Київський апеляційний адміністративний суд визнав недійсним рішення Кабінету міністрів про здійснення соціальних виплат у Донецькій і Луганській областях тільки на контрольованих українською владою територіях. Таким чином, такі дії української влади є прямим і, після винесення судових рішень, безперечним порушенням прав людини.

Іншим прикладом порушення прав людини та неналежного зв’язку між громадянами та державою є проблема з доступом осіб, що перебувають на окупованих територіях, до інформації (фактично, це порушення права на інформацію). Зокрема, на непідконтрольних Україні територіях і досі немає українського телебачення та радіомовлення, а інформаційні матеріали та газети, які там поширюються, готуються виключно волонтерами чи переселенцями з окупованих територій. Тобто держава не бажає надавати власним громадянам правдиву інформацію про стан справ в Україні.


ПРАВО НА ЖИТТЯ, СВОБОДУ ТА БЕЗПЕКУ

Незважаючи на перемир’я, у період з 16 лютого по 15 серпня 2015 року було зафіксовано 261 випадок смертей та поранень серед цивільного населення на контрольованих українським урядом територіях Донецької та Луганської областей. Сімдесят одна цивільна особа була вбита, і 190 осіб отримали поранення.

Крім того, на сьогодні продовжують фіксуватися факти незаконного затримання, здійснювані українськими правоохоронними органами (в основному, Службою безпеки України) і військовими та воєнізованими формуваннями (в першу чергу колишніми добровольчими батальйонами, в даний час офіційно включеними до Збройних Сил України, Національної гвардії і поліції).

Ці випадки часто супроводжуються тортурами і жорстоким поводженням, а також порушенням процесуальних прав. Для виправлення такої ситуації з порушеннями основоположних прав людини необхідним є належне і своєчасне розслідування кожного такого випадку, і притягнення винних до відповідальності у судовому порядку. Для припинення такої практики Служба безпеки України, Міністерство внутрішніх справ і Міністерство оборони мають посилити підготовку в галузі прав людини своїх співробітників. Кричущими порушеннями прав людини є також зафіксовані випадки довільного протиправного затримання, пов’язані з мобілізацією до українських збройних сил (зокрема, в Харкові, Миколаєві та Одесі).

Як було детально доведено вище, Україна не виконує власних зобов’язань перед громадянами, які лишилися на непідконтрольних територіях, що фіксується правозахисними організаціями, та, зокрема, Українською Гельсінською спілкою. Найбільш вразливими групами цивільного населення в зоні проведення АТО є діти, інваліди та особи похилого віку. Оскільки влада України не забезпечила своєчасну евакуацію дітей з дитячих будинків, інвалідів та осіб похилого віку, це поставило під загрозу їх життя та здоров’я. Велика кількість з них не мають необхідних ліків або навіть достатньої кількості їжі та води.

За словами представника українського омбудсмана, керівника Департаменту з питань реалізації національного превентивного механізму Ю. Бєлоусова українська влада не звертає уваги на близько 77 установ Донбасу, в яких особи перебувають під її захистом – психіатричні лікарні, інтернати, в яких знаходяться пенсіонери, діти й лежачі хворі. Таким чином, можна також казати про порушення Україною своїх зобов’язань по забезпеченню права на життя.

В Україні також і досі зберігається проблема насилля над громадянами з боку правоохоронних органів. Хоча офіційна влада постійно декларує реформи в сфері перебудови та нової організації правоохоронної системи, пересічні українці не відчувають суттєвих змін.

Відповідно до статистичної звітності ГПУ протягом 2015 р. в Єдиному реєстрі досудових розслідувань обліковано 1096 правопорушень за статтею 365 КК України (перевищення влади або службових повноважень працівником правоохоронних органів), з них 60 — за ч. 3 вказаної статті, коли вказані дії спричинили тяжкі наслідки. Оприлюднені дані викликають серйозне занепокоєння, оскільки за весь 2014 рік таких правопорушень було зареєстровано 1326, з них 79 — з тяжкими наслідками. Слід зважати на той факт, що не всі випадки вносяться до офіційної статистики, тому реальну кількість подібних протиправних дій складно встановити.

Українська Гельсінська Спілка у своєму звіті наводить такий приклад вищезгаданих протиправних дій правоохоронців:

Приклад зухвалого порушення закону працівниками правоохоронних органів стався в Харківській області. Так, за інформацією, що стала відома правозахисникам, працівники міліції в смт. Солоницівка Дергачівського району Харківської області незаконно збирали гроші з пунктів прийому металобрухту. Коли свідками цього стали декілька хлопців, горе-правоохоронці вирішили налякати неповнолітніх і закрили їх в гаражі. Коли діти зателефонували своїм батькам, а ті кинулися їм на допомогу,стався конфлікт, в якому міліціонери жорстоко побили чоловіків. Як повідомляє прес-служба прокуратури Харківської області, внаслідок інциденту 42-річний батько одного з хлопчаків був госпіталізований з діагнозом «закрита черепно-мозкова травма, забій грудної клітини та спини».

Дуже прикрими для європейської держави є випадки, коли порушення прав на життя та безпеку відбувається з огляду на расову, національну чи регіону ворожнечу. На жаль, у 2015 році лише за січень-червень в Єдиному реєстрі досудових розслідувань зафіксовано 20 таких злочинів.

Українська Гельсінська спілка наводить таку ситуацію:

Жахливими є події у Харкові, коли 18 червня 2015 року близько 10 вечора стався напад на громадянина Таджикістану неподалеку від станції метро «Наукова». Молода людина прямувала до мечеті на намаз. У вузькому проході перед багатоповерхівкою його обступив натовп чисельністю у 10–15 чоловік — усі молоді хлопці віком до 20-и років у типових для «скінів» штанях з підкатами. Один з нападників різко схопив пана М. за руку та вигукнув: «неруських режем!». Після цього посипалися удари і хтось витягнув ніж. Відчайдушні крики потерпілого сполошили нападників й ті поспіхом розбіглися. Щоправда, останній на додачу бризнув в обличчя сльозогінним газом із балончику. В результаті цієї пригоди потерпілий отримав шишку на голові, розбиту брову та гематому під оком але, на щастя, залишився живим.

Іншим проявом насильства, який загрожує безпеці громадян, є захоплення адміністративних будівель з метою політичного тиску.

Наприклад, наприкінці січня 2015 року в будівлю мерії Кривого Рогу увірвалися агресивно налаштовані молоді люди на чолі з колишнім депутатом Владиславом Штефаном. Вони виламали двері сесійної зали та захопили приміщення. У цей час в будівлі перебувало близько сорока міліціонерів, але зупинити нападників вони не змогли. Мітингувальники вимагали люстрації мера і депутатів.

Очевидно, що такі дії порушують права осіб на безпеку та особисту недоторканність, а будь-яке насильство потенційно створює загрозу для права на життя. Проте найгіршим для кваліфікації цього прикладу є те, що він не був одиничним; крім того, такі випадки ігноруються правоохоронними органами, що створює підґрунтя для повторення порушень прав людини у майбутньому.

Наприклад, в листопаді на сесії Черкаської обласної ради представники «Правого сектора» без дозволу вийшли на трибуну і озвучили критику на адресу нинішньої влади, вимагаючи відставки Президента України та Прем’єр-міністра. Тобто порушення процедурних норм і обґрунтування власної позиції методом сили стають буденністю. Більше того, представники «Правого сектору» були озброєні (факт чого навіть не намагалися заперечити), тим самим створюючи потенційну загрозу для всіх осіб, присутніх на сесії облради, та порушуючи законодавство України. Те, що наміри даної акції не були ненасильницькими, з трибуни облради підтвердив один з бійців «Правого сектору» (позивний Нимирний), зробивши таку заяву:

Якщо потягнете мене назад в ярмо, іменем націонал патріотичної революції вас буде страчено!

Він також відкрито розповів про створені ним для «боротьби з режимом» таємні організації та осередки. Дані факти підтверджують, що наразі в Україні порушується право на життя та безпеку, а принцип верховенства права замінений на право сили.

Зобов’язання держави гарантувати захист життя

Нездатність державних, перш за все, правоохоронних органів встановити монополію на застосування сили призводить до трагічних наслідків, які з точки зору права прав людини кваліфікуються як порушення права на життя. Слід особливо підкреслити, що практика ЄСПЛ доводить, що держава повинна не лише не створювати власними діями загроз для життя людини, але і реалізувати гарантії захисту життя осіб.

Прикладом вищезгаданої злочинної недбалості держави стали події під Верховною Радою України 31 серпня 2015 року. Тоді під стінами українського парламенту в Києві виникли сутички після голосування про внесення змін до Конституції щодо децентралізації. Частина протестувальників почали наступ на будівлю Верховної Ради, яку охороняв кордон правоохоронців, у бік правоохоронців кинули бойову гранату. У результаті сутичок загинули 4 бійці Нацгвардії, за медичною допомогою звернулося 179 чоловік.

Реакція правозахисних організацій

Проте найбільш цікавим є те, що дана ситуація демонструє й інший вимір порушень прав на безпеку та свободу. Зокрема, 29 жовтня відбулася публічна презентація звіту правозахисних організацій “Події під парламентом 31 серпня 2015 року через призму прав людини”.

Правозахисники в ході власного аналізу прийшли до висновку, що дії влади під час Майдану і в 2015 році є аналогічними; тобто політики, які начебто боролися за права людей, обурювалися діями своїх попередників і навіть застосували до них механізми люстрації, свавільно порушують права людини.

Зокрема, голова правління ГО “Центр Громадянських Свобод” Олександра Матвійчук заявила наступне:

Поштовхом для написання звіту стало відчуття дежавю у його авторів і спостерігачів цих подій – ми згадали 1 грудня 2013 року. Саме 1 грудня 2013 року і 31 серпня 2015-го ми побачили і неспроможність держави виконати свій обов’язок по захисту мирних зібрань, і неадекватну модель реагування на провокаційні дії групи осіб під час проведення мирних зібрань, і цілу низку порушень процесуальних прав затриманих.

Крім того, голова Центру досліджень правоохоронної діяльності Олег Мартиненко підкреслив:

МВС не готує професійно особовий склад, не змінює тактику охорони громадського порядку і це є загрозою як учасникам мирних зібрань, так і життю самих співробітників. Можна припустити, що при більш радикальній ситуації або більш масовому протистоянні всі співробітники міліції не чинили б потрібного опору агресії і не змогли б зберегти громадський порядок. Тут стояли практично ненавчені люди, які виконували роль живого щита, тому провокатори, яких було не більше 40 осіб, могли діяти безкарно, хоч їх можна було локалізувати такою ж кількістю співробітників і на це знадобилося б не більше 15 хвилин.

Всі ці факти свідчать про те, що саме держава наразі не забезпечує громадянам право на життя та належну безпеку.


ФУНДАМЕНТАЛЬНІ ПРАВА ТА СВОБОДИ

Дуже показовою з точки зору порушення фундаментальних прав є ситуація із врученням правозахисниками антипремії «Будяк року», лауреатами якої в 2015 році стали саме представники влади, які порушували права та свободи українців.

За допомогою антипремії “Будяк року” Українська Гельсінська спілка з прав людини намагається привернути увагу громадськості до порушень прав людини та спонукати до дискусії навколо проблем у правовій системі. Лауреатами антипремії традиційно стають найбільші порушники прав та основних свобод людини, а оголошуються вони у Міжнародний день прав людини.

Серед лауреатів антипремії вже вкотре значиться Національний банк України (НБУ). Член журі всеукраїнської антипремії “Будяк року” Лариса Денисенко пояснила, що цього разу це сталося через постанову НБУ, внаслідок якої дискримінації зазнала велика група осіб з числа мешканців Криму та Севастополя. Нацбанк визнав їх нерезидентами України, й переселенці та інші люди не могли відкривати рахунки в Україні та користуватися цілою низкою інших прав. Прямим брутальним порушником прав людини пані Денисенко назвала депутата Верховної Ради Костянтина Матейченка, який висунув, за її словами, «небезпечну законодавчу ініціативу». Поданий ним законопроект передбачав запровадження кримінальної відповідальності за критику влади.

«Всі ми могли бути дискриміновані за свободою слова та поглядів, переконань та мирних зібрань, це б знівелювало би професію журналіста, як таку. Це би вдарило і по волонтерським і правозахисним рухам», – заявила правозахисниця. Таким чином, представники української влади не лише часто не виступають гарантами прав людини, але і безпосередньо порушують їх.

Свобода переміщення

Тимчасовим порядком від 21 січня 2015 р. було встановлено режим в’їзду та виїзду з територій, непідконтрольних Уряду України, чим одних громадян було штучно відділено від інших, а також були створені додаткові перешкоди для доставки гуманітарних вантажів.

На думку правозахисних організацій, цей тимчасовий порядок:

  • не передбачає можливості залишити цей район з міркувань безпеки;
  • суперечить Конституції України, в якій передбачено, що право на свободу пересування може бути обмежене лише законом;
  • перешкоджаючи виїзду цивільного населення з районів, в яких можуть відбуватися важкі та невибіркові обстріли, суперечить міжнародному праву прав людини;
  • призводить до ізоляції людей, які перебувають у непідконтрольних Уряду районах, від інших частин України; перешкоджає діалогу та процесам примирення;
  • перешкоджає в отриманні доступу до соціальних виплат, медичної допомоги.

Крім того, через довгі черги, люди часто шукають обхідні шляхи та дороги, які можуть не бути очищеними від мін та інших вибухонебезпечних приладів. Наприклад, 22 липня була поранена жінка (підірвалася на міні) при спробі обійти контрольно-пропускний пункт в районі міста Волноваха (Донецька область).

Положення людей, що живуть в так званій «сірій зоні» особливо складне. Через особливості розташування доріг і контрольно-пропускних пунктів, жителі таких контрольованих урядом населених пунктах можуть дістатися до інших контрольованих урядом поселень по лише території, контрольованій так званою «ДНР», і здійснивши перетин лінії зіткнення. Для таких громадян України немає спеціальної спрощеної процедури перетину блокпостів.

Права людини в інформаційній сфері та право на приватність

Загальноприйнятим в світі є баланс між правом осіб на інформацію та доступ до неї та правом на приватність і захист персональних даних.

Правозахисні організації – як українські, так і міжнародні – неодноразово говорили про недосконалість законодавства Україні в інформаційній сфері та його внутрішню суперечливість. Проте останнім часом нехтування цими особистими правами людини почало мати своїми наслідками порушення й інших прав – зокрема, і права на життя.

Гарним прикладом неправомірного збирання та оприлюднення інформації про осіб є сайт «Миротворець», який був презентований Антоном Геращенком як «проект зі збору даних про терористів і сепаратистів, створений групою однодумців для допомоги в роботі МВС та СБУ».

На жаль, зміст сайту абсолютно не відповідає його назві, адже він направлений не на примирення, а на розпалювання ворожнечі та ненависті. Більше того, вже з самого початку створення сайт повністю ігнорував презумпцію невинуватості і фактично міг порушити нематеріальні права осіб, які не були причетні до ніяких злочинів.

Неоднозначності роботі сайту додало те, що до вбивства екс-депутата Олега Калашнікова й журналіста Олеся Бузини, їхні персональні дані були опубліковані на сайті “Миротворець” як осіб, які підозрюються авторами публікацій у сепаратизмі й сприянні іноземної агресії. Проте незважаючи на все це, сайт продовжує працювати та ігнорує всі застереження правозахисників.

Зокрема, Українська Гельсінська спілка з прав людини вважає порушенням прав людини на захист персональних даних публікацію особистої інформації на сайті «Миротворець». Голова правління Української Гельсінської спілки Микола Козирєв зробив заяву про те, що «Спілка уважає абсолютно неприпустимою публікацію персональних даних осіб без їхньої згоди на те. Це, безумовно, є порушенням і повинне бути розслідуване відповідними правоохоронними органами».

А український омбудсман, Валерія Лутковська, була впевнена, що публікація персональних даних на вищезгаданому сайті порушує права людини. Більше того, вона заявила, що мають бути внесені зміни до законодавства, які дозволили б правоохоронному органу, у разі незаконної обробки персональних даних, блокувати роботу того чи іншого сайту, незалежно від того, де розташований сам сервер. Проте, на жаль, ані критика правозахисників, ані негативні наслідки роботи сайту не змусили його засновників чи правоохоронні органи повернути діяльність даного ресурсу у правову сферу.

Важливо зазначити, що статтею 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року встановлено:

Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше, ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

При цьому аналогічна стаття 32 Конституції України була розтлумачена у рішенні Конституційного суду України від 20.01.12р. по справі №1-9/2012, де вказано, що інформація про особисте і сімейне життя – це будь-які відомості та / або дані б відносини немайнового характеру, обставини, події, стосунки тощо, пов’язаних з особою і членів його родини (крім певної інформації про посадових осіб державних органів та органів місцевого самоврядування). Така інформація є конфіденційною. Збір конфіденційної інформації про особу без його згоди не допускається, як фізичними, так і юридичними особами – що є втручанням в його особисте життя. Даний підхід застосовується і у практиці ЄСПЛ. Зокрема, рішенні по справі «М.С. проти Швеції» від 27 серпня 1997 року та по справі «X проти Фінляндії» від 25 лютого 1997 року Суд вказує, що «розголошення інформації може мати руйнівні наслідки для приватного та сімейного життя особи та для її соціального та професійного становища, виставляючи її на безчестя і наражаючи на небезпеку». Тобто функціонування сайтів, подібних до ресурсу «Миротворець», також ставить під сумнів дотримання Україною власних міжнародних зобов’язань.

Справедлива мета не виправдовує протизаконні методи

Заклики до незаконного збору інформації та створення відповідних баз даних стали дуже поширеними у зв’язку з нерозслідуваними злочинами під час Майдану 2013-2014 років. Проте справедлива мета – покарання винних – не може виправдовувати протизаконних методів.

Більше того, саме так вкотре розмивається презумпція невинуватості, а громадянське суспільство заміняє собою державні органи у сферах, де має існувати монополія держави, яка і виступає гарантом прав всіх громадян. Зокрема, створюється загроза того, що паралельне громадське розслідування переросте у паралельні громадські судові процеси.

Наразі згадки про так звані «суди лінча» звучать виключно як погрози, проте ніхто не може дати гарантії, що після встановлення «винних», вони не будуть втілені. Таким чином, несистемні, на перший погляд, порушення прав осіб на приватність та охорону власних персональних даних створюють реальну загрозу для гарантування особам права на справедливий суд і, навіть, права на життя. Саме тому всі порушення в інформаційній сфері мають бути розслідувані правоохоронними органами, як цього і вимагали правозахисники.


СВОБОДА ВИРАЖЕННЯ ВЛАСНИХ ПОГЛЯДІВ

На сьогодні продовжуються випадки переслідування людей за їхні висловлювання, а також мають місце факти цензури. Правозахисні організації особливу увагу приділяють справі Руслана Коцаби, а адресу якого, до того ж, постійно здійснюються погрози і тиск на суд.

Окремою проблемою є немотивована жорстокість до політичних опонентів та несприйняття аргументів осіб, які є законно обраними представниками громадян України. Одним з яскравих виявів такої жорстокості стало явище смітникової люстрація, коли силові методи тиску застосовувалися до осіб, вина яких у жодній протиправній дії не була встановлена.

При цьому, правоохоронні органи не забезпечили ані безпеки цих осіб, ані якісного розслідування зазначених правопорушень. І хоча влада повністю ігнорує такі порушення прав людини, як представники громадянського суспільства, так і правозахисники засуджують їх. Наприклад, головний редактор газети «Ратуша» Микола Савельєв таким чином прокоментував цю ситуацію:

Сьогодні смітникова люстрація, а завтра можуть бути вбивства. Завжди потрібно ставити певні обмежувачі – завтра ми потрапимо у парламент, проголосуємо за непопулярні закони і опинимося у смітнику….

Проте відсутність належної реакції з боку влади заохочує продовження порушень прав людини в ході смітникової люстрації. Наприклад, в квітні 2015 року прикарпатські правники написали звернення до Президента України, міністра юстиції, Генпрокурора та міністра внутрішніх справ із закликом притягти до відповідальності активістів “Правого сектору”, які вкинули до смітника голову обласної юстиції Василя Кавацюка.

Юристи також вимагали дати належну оцінку працівникам правоохоронних органів, що не втрутилися в ситуацію і допустили, як вважають правники, вчинення злочину проти особи. Проте «Правий сектор» жодним чином не врахував застереження правників та розцінив такі заяви вороже. Зокрема, Провід осередку військово-політичного руху «Правий сектор» в Івано-Франківській області поширив відозву, у якій назвав звернення правників доносом і спробою розколоти суспільство. При цьому «Правий сектор» пообіцяв продовжити такі акції:

Тому розпочата акція є безстроковою – до повного очищення злочинної корупційної системи. Чекаємо розуміння та всебічної підтримки громади!.

Таким чином, такі порушення прав людини стають системними в Україні і ставлять питання про ефективність державних інституції та їхню здатність встановлювати та оберігати правопорядок.

Цензура в ЗМІ

Продовжується також тиск та намагання запровадити цензуру щодо тих ЗМІ, які публікують думки, альтернативні до позиції офіційної влади. Прикладом таких дій є ситуації з газетою «Вести» та каналом «112».

В той же час, народний депутат України та член парламентського комітету з питань свободи слова та інформації Юрій Павленко ще в червні 2015 року заявляв про те, що, на жаль, останнім часом рейдерські атаки на ЗМІ, тиск і втручання в роботу незалежних ЗМІ, а також журналістів стали регулярними. Методи, які використовує влада різноманітні, але мета одна – встановити цензуру, знищити свободу слова та демократію в країні. Можна констатувати, що така ситуація не була одиничною і не стосувалася певних окремих персоналій. Наприклад, вже в жовтні 2015 року Савік Шустер заявив про отримання повідомлення від шести податкових інспекторів про перевірку його студії, що також можна вважати тиском на свободу слова.

Прикладом порушення свободи вираження власних поглядів та права на доступ до інформації є ситуація, яка сталася 16 листопада. Так, глухівський міський голова Мішель Терещенко з використанням фізичної сили без жодних пояснень особисто вивів із зали засідань міськради редактора газети «Неделя» Оксану Коваленко. У той же час іншим журналістам, що знаходились в залі, він дозволив залишитися, продемонструвавши тим самим вибіркове ставлення до представників ЗМІ. Такі дії представника місцевого самоврядування порушують положення Конституції України, Законів України «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів» та інших нормативно-правових актів, якими закріплені гарантії діяльності ЗМІ.

Дана ситуація обурила як журналістів та суспільство, так і політиків. Наприклад, Вікторія Сюмар, голова комітету ВР з питань свободи слова та інформаційної політики, так прокоментувала вищезгадані події

Журналіст – це не просто журналіст, через нього бачать світ мільйони людей. Хочу нагадати чиновникам, що за перешкоджання у роботі журналіста вони можуть нести і повинні нести кримінальну відповідальність у відповідності до 171-ї статті Кримінального кодексу.

Відповідно, єдиним позитивом за наслідками цієї ситуації є те, що кримінальна справа таки була порушена. Проте негативний прецедент неправомірних дій щодо журналістів і на рівні місцевої влади, на жаль, створено.

Санкції щодо журналістів

Іншим прикладом є запровадження Україною санкцій проти ряду західних незалежних журналістів. Так, 16 вересня Президент України Петро Порошенко підписав указ, яким ввів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони від 2 вересня, що запроваджує розширений список фізичних і юридичних осіб, яких стосуються санкції України через їхню причетність до дестабілізації в державі.

Це викликало хвилю обурення в міжнародної спільноти. Наприклад, міжнародна неурядова організація у Нью-Йорку Комітет захисту журналістів засудила цей указ Президента, який поширює санкції на щонайменше 41 журналіста та/або блогера. Із закликом до Порошенка скасувати рішення про санкції проти журналістів звернулася уповноважена ОБСЄ з питань свободи слова Дуня Міятович і низка організацій, зокрема і «Репортери без кордонів».

Представник берлінського бюро «Репортерів без кордонів» Кристоф Драєр так прокоментував ситуацію

Це кричуще порушення принципів свободи слова і абсолютно неприйнятно. Крім того, незрозуміло, як у списку опинилися британські журналісти з Бі-бі-сі і німецький журналіст Міхаель Рутц.

Останній також не розумів, як він опинився в списку, адже взагалі жодним чином не коментував подій в Україні. І хоча менш ніж за добу після підписання указу, яким запроваджувалися санкції проти близько 400 осіб, серед яких і низка західних журналістів, Петро Порошенко змінив свою думку, факт порушення прав журналістів на міжнародному рівні мав місце. Речник президента Ярема Дух тоді повідомив, що глава держави розпорядився викреслити зі списку журналістів з Великобританії, Іспанії та Німеччини.

«Враховуючи значний суспільний резонанс та стратегічне значення відносин з Європейським Союзом, Рада національної безпеки і оборони України підтримала пропозицію президента». – йдеться в оприлюдненому невдовзі прес-релізі РНБО. Тобто навіть в поясненні РНБО не згадується тематика прав людини, і все зводиться до політичної доцільності. Тобто сам факт запровадження санкцій виглядає як свавільне порушення прав журналістів, від якого влада відмовилася лише під тиском громадськості, а не з поваги до прав людини і верховенства права.

Підтверджують порушення прав журналістів і їхні власні дослідження, наприклад моніторинг «Телекритики» за липень — жовтень 2015 року. Прикладом у даному дослідженні є гучна подія за участі журналістів і тих, хто мав би відповідати за їхню безпеку: на знімальну групу програми «Схеми», доки вони фільмували з вулиці парк автомобілів у дворі однієї з будівель СБУ, напав працівник СБУ й затримав їх. Коли скандал набув розголосу, журналістів відпустили, але пізніше замість розібратися погрожували й вимагали, щоби матеріал про їхній автопарк зняли з ефіру.

Фіксуються також численні випадки застосування насилля до представників опозиції, зокрема, і в стінах самого парламенту. Проте жодних розслідувань таких ганебних ситуацій немає.

Іншим випадком є ситуація листопада 2015 року, коли слідчий МВС на Погоджувальній раді парламенту збирався вручити повістку депутатам від Опозиційного блоку Вадиму Новінському, Наталії Королевській та Олександру Вілкулу. Оскілки в подальшому виявилося, що жодних доказів скоєння будь-яких злочинів цими особами немає, очевидним є тиск на опозиціонерів з метою обмеження свободи вираження поглядів в Україні.


СВОБОДА МИРНИХ ЗБОРІВ

Наразі можна говорити про підвищення рівня гарантування державою свободи мирних зборів. В той же час, деякі місцеві ради прийняли рішення, що обмежують свободу зібрань, в супереч з Конституцією України, яка дозволяє обмеження прав і свобод тільки за законом.

Станом на середину червня 2015 року, такі правила були введені в дію в 33 містах і селищах України, при цьому частина з них були визнані протиправними судовими рішеннями. Команда проекту USAID Ukraine «Громадяни в дії», наприклад, наразі веде ряд судових справ щодо скасування положень міських рад, які обмежують право громадян на мирні збори. Офісом Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини станом на червень 2015 р. спільно з неурядовими організаціями було скасовано аналогічні дискримінаційні нормативно-правові акти в 14 містах.

Пленум Вищого адміністративного суду України як такого, який розглядає справи вказаної категорії, під час свого засідання 22 травня 2015 року ухвалив рішення звернутися до Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України стосовно необхідності правового врегулювання відносин щодо реалізації права на мирні зібрання. На жаль, жодних активних дій від парламентської коаліції у цій сфері не було.

Щодо вчинення злочинів, передбачених Кримінальним кодексом України відповідно до статистичної інформації Генеральної Прокуратури України протягом січня-червня 2015 року всього було заявлено про 13 злочинів, передбачених статтею 340 КК: незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, походів і демонстрацій. За цими заявами шістьом особам було повідомлено про підозру.

Пряме порушення свободи зібрань

Правозахисники та громадськість також фіксували ряд прямих порушень свободи зібрань. Наприклад, 6 жовтня 2015 року співробітники міліції міста Києва із застосуванням фізичної сили розігнали активістів «Фінансового Майдану», які влаштували протест на Бессарабській площі. Висловлюючи свою незгоду з діями українського уряду, протестуючі перекрили рух шляхом пересування по пішохідному переходу. З погляду ПДР, дії протестуючих не були протизаконними – оскільки рух по пішохідному переходу дозволено. Однак, сам факт появи акції протесту, дуже не сподобався владі. На місце прибув загін працівників міліції, які з агресією почали силою відтягувати людей з пішохідного переходу.

Непоодинокими є і спроби влади ускладнити реалізацію права на мирний протест. Прикладом можна вважати законопроект №2651 «Про внесення доповнення до Кримінального кодексу України щодо підкупу учасника масового заходу».

Правозахистник Михайло Лебедь був стурбований реалізацією даної законодавчої ініціативи представника партії влади та криміналізацією права громадян на мирні збори, мітинги та демонстрації:

Не впевнений, що після ухвалення такого законопроекту сильно поменшає проплачених мітингів (особливо — передвиборчих мітингів найкрупніших партій, які контролюють поліцію). Але в організаторів непроплачених мітингів з’явиться нова публічна опція — доводити, що „не верблюд“. При голослівному звинуваченні з боку поліції, або при звинуваченні зі сфабрикованими доказами.

Про законодавче посилення контролю над мирними зібраннями правоохоронці заявляли і після трагічних подій в серпні 2015 року під будівлею Верховної Ради.


ЕКОНОМІЧНІ ТА СОЦІАЛЬНІ ПРАВА

Більше 1,4 мільйона внутрішньо переміщених осіб (ВПО) по всій Україні продовжують стикатися з перешкодами у здійсненні економічних і соціальних прав. Крім того, вплив конфлікту негативно вплинув на загальну економічну ситуацію, внаслідок чого страждає населення по всій країні. У порівнянні з груднем 2014 року, реальні доходи знизилися на 23,5 відсотки, а ціни на основні товари зросли на 40,7 відсотків. Рівень безробіття досяг 10 відсотків, у той час як заборгованість по заробітній платі становить 1,9 млрд. грн. (близько 87 мільйонів доларів США).

Згідно з опитуванням, проведеним Міжнародною організацією з міграції, опублікованим 30 липня 2015 року, українці стають все більш уразливими до ризику стати жертвами торгівлі людьми. Результати опитування показують, що близько трьох мільйонів жителів України мають намір шукати роботу за кордоном. У зв’язку з погіршенням економічної ситуації і конфлікту, вони, як правило, схильні ігнорувати належність умов трудових договорів.

Жахливим є і рівень скорочення заробітних плат. Так, за даними щорічного дослідження ринку, який провела для видання «Новое Время» міжнародна консалтингова компанія Hay Group, за рік — з осені 2014 по осінь 2015 року зарплати в країні, якщо перевести їх в американську валюту, в середньому скоротилися на 32%.

Зі зниженням зіткнулися всі категорії працівників. Так, середні річні заробітки генеральних директорів в Україні скоротилися з $59,6 тис. до $55,4 тис., директорів з маркетингу — з $32 тис. до $23 тис., топ-менеджерів з персоналу — з $26,8 тис. до $22,5 тис. А аккаунт-менеджерів — з $11,3 тис. до $7,5 тис. за рік. Аналогічна картина і серед працівників інших рівнів.

Дослідження інформаційно-аналітичного центру Info-Light свідчить про те, що після економічної кризи 90-х і до 2015 р. в Україні рівень мінімальної заробітної плати переважно зростав не лише номінально, а й реально. Про що свідчить у тому числі й динаміка мінімальної заробітної плати стосовно курсу долара. Винятком був лише 2009 р., коли після економічної кризи курс долара піднявся з 5 до 8 грн.

Найбільший стрибок заробітної плати в доларовому еквіваленті відбувся 2007-го — практично на 30%. Тому що протягом 2005–2008 і 2010–2014 рр. курс гривні був номінально стабільним, на початок 2014-го мінімальна зарплата досягла доларового максимуму за всю історію України — 152 дол. (1218 грн. при курсі 7,99 грн./дол.). Однак за минулий рік ситуація змінилася докорінно. Станом на початок року мінімальна заробітна плата опустилася до 77 дол., а 1 березня досягла мінімального за 12 років значення у валютному вираженні — 43,8 дол.

За даними останніх соціологічних досліджень, понад 61% українців відзначають зменшення своїх доходів за останнє півріччя. 54% опитаних зауважують, що саме інфляція є негативним чинником, який впливає на їхнє життя. Понад 56% опитаних підтвердили, що вже почали заощаджувати на продуктах харчування, аби вижити, отримуючи зарплати такого рівня.

Європейська Гельсінська спілка у доповіді за 2014 рік встановила негативні тенденції щодо заробітних плат у доларовому еквіваленті. Було встановлено, що, незважаючи на те, що мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, її законодавчо визначений рівень є недостатнім для забезпечення розширеного відтворення робочої сили, оскільки вона не враховує сімейної (витрати на утримання й виховання дітей) і податкової складових (внесків на загальнообов’язкове державне соціальне страхування та податку на доходи фізичних осіб). Наприклад, мінімальна заробітна плата з 1 січня 2014 року була встановлена у розмірі 1218 грн., що становило 38,7% середньої заробітної плати за попередній місяць (3148 грн.), та у доларовому еквіваленті ($1/7,99 грн.) дозволяла витрачати у середньому в січні на одну особу майже $4,9 на добу (порогове значення — $5,0 США за паритетом купівельної спроможності на добу).

Право на належний рівень життя

Вищезгаданий тимчасовий порядок суворо обмежив поставки продовольства та медикаментів в райони, контрольовані збройними групами – зокрема встановив заборону на перевезення комерційних вантажів з продовольством і медикаментами, складні процедури реєстрації постачальників гуманітарної допомоги і оподаткування гуманітарної допомоги. Через відсутність спрощених процедур для доставки гуманітарної допомоги та довготривалі перевірки документів, гуманітарні конвої часто заблоковані у пунктах пропуску протягом багатьох годин.

За даними ЮНІСЕФ, до 1,3 мільйонів дітей і дорослих стикаються з серйозною проблемою доступу до чистої води, через пошкоджені або зруйновані водопровідні лінії і з гострою нестачею води, в районах, охоплених конфліктом у східній Україні.

Право на соціальний захист

Після рішення Уряду України 2014 року, не було жодного асигнування з державного бюджету на соціальні виплати, у тому числі пенсії, а також для соціальних установах, які продовжують діяти в районах, непідконтрольних Україні. Таким чином, права осіб, які продовжують там жити, на соціальний захист повністю порушені.

Станом на 15 серпня, з 1,126,508 зареєстрованих сімей вимушених переселенців, 455566 отримували фінансову підтримку від уряду України. Правозахисні організації отримували несистематичні повідомлення про поодинокі випадки людей, яким було відмовлено в реєстрації в статусі ВПО. Через невідповідність у законодавстві, люди, які приїжджають з районів, контрольованих урядом, перш за все тих, які знаходяться близько до лінії зіткнення, мають труднощі в отриманні статусу ВПО.


ПРАВО НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУД ТА ПОКАРАННЯ ВИННИХ У ВЧИНЕННІ ЗЛОЧИНІВ

Наразі в Україні незавершена судова реформа, внаслідок чого громадяни продовжують потерпати від свавілля суддівської гілки влади. При цьому, немає сталих судових процесів щодо подій на Сході України, а також подій під час масових протестів в 2013-2014 роках.

Події в Одесі травня 2014 року

Це стосується і розслідування трагічних подій в Одесі в травні 2014 року, внаслідок яких загинули 48 осіб: 6 – від вогнепальних поранень, 32 – в пожежі в Будинку профспілок від диму і газу, 10 людей випали з вікон під час пожежі і розбилися. Серед загиблих – 7 жінок і один неповнолітній. Протистояння між різними політичними групами протестувальників та активістів тоді розпочалися у центрі Одеси, а згодом частина активістів почала відходити на місце першої дислокації, Куликове поле. Саме там, на Куликовому полі, було найбільше жертв, зокрема, у Будинку профспілок, в якому внаслідок протистояння сталася пожежа.

Більше того, хоча навіть міжнародні інституції привертали увагу України до необхідності більш ретельно розслідувати вищезгадані події в Одесі, на практиці відбувається лише втручання активістів в процес розслідування, який наразі навряд є незалежним. Останнім прикладом є те, що в листопаді 2015 року колегія одеських суддів у справі про трагедію 2 травня під тиском написали заяву про відставку.

Раніше в понеділок представники “Правого сектора” заблокували будівлю Малиновського районного суду в Одесі, вимагаючи відсторонення суддів, які прийняли рішення про можливість звільнення під заставу п’ятьох фігурантів справи про заворушення 2 травня. Так, Малиновський районний суд Одеси продовжив на два місяці арешт затриманим у справі про масові заворушення в місті, вперше допустивши можливість їх звільнення під заставу. Таким чином, активісти не створюють навіть видимості незалежного розслідування; має місце тиск на суд, порушення прав затриманих.

Загалом, за підсумками одеських подій влада України почала три розслідування. Перше стосується дій міліції 2 травня та звільнення затриманих 4 травня – після штурму міліційного відділку активістами. Друге розслідування стосується масових заворушень у центрі міста та пожежі в Будинку профспілок. Третє – дій рятувальників Держслужби з надзвичайних ситуацій (ДСНС) під час пожежі. При цьому, в звіті Міжнародної дорадчої групи Ради Європи, представленому в листопаді 2015 року, було встановлено, що розслідування подій 2 травня в Одесі в цілому не відповідає вимогам Європейської конвенції з прав людини. В звіті відзначено, що розслідуванню бракувало і ресурсів, і якості, і незалежності.

Таким чином, метою даного процесу не є встановлення справді винних в трагедії; а держава жодним чином не гарантує незалежного та швидкого процесу розслідування і ніяк не захищає суддів від тиску. Тобто порушуються права суддів, підозрюваних осіб, потерпілих та родичів загиблих – а держава продовжує стояти осторонь.

Протести в Києві зими 2013-2014 років

Не краща ситуація і з розслідуванням справ щодо протестів у Києві зими 2013-2014 років, про що говорять і правозахисники.

«Сумна відсутність прогресу у справі відновлення справедливості щодо всіх, хто був убитий, поранений або зазнав катувань, стала черговим свідченням глибоких вад української системи кримінального судочинства», – прокоментувала цю директор представництва Amnesty International в Україні Тетяна Мазур.

В той же час, оскільки держава має всі інструменти для розслідування, така бездіяльність викликає певні підозри: адже або певні ситуації намагаються приховати, або суспільство свідомо провокується на радикалізацію. Відповідно до опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології на замовлення ZN.ua., 45,1% українців назвали причиною нерозкритих резонансних злочинів, скоєних у період Майдану і після, зацікавленість влади в нерозкритті злочинів. На виразність показника вплинули одесити, серед яких цей варіант відповіді обрали 65,3%, що не дивно, беручи до уваги вищезгадані факти ходу розслідування подій в Одесі.

Показовість процесів над силовиками щодо подій зими 2013-2014 років говорить про вибіркове правосуддя, нехтування презумпцією невинуватості та принципом особистої відповідальності. Зокрема, захист колишніх бійців спецпідрозділу “Беркут” Сергія Зінченка і Павла Аброськіна, обвинувачених у вбивствах 39 активістів Євромайдану, заявляє про відсутність у матеріалах справи доказів їхньої провини.

Адвокат Аброськіна Олександр Горошинський повідомив, що його підзахисний визнав своє перебування 20 лютого на вулиці Інститутській, але заперечує свою причетність до розстрілу мітингувальників. адвокат зазначив, що Генпрокуратура не має доказів того, що з особистої (номерної) зброї, яка була закріплена за Аброськіним, був зроблений хоч один постріл і загинула хоч одна людина. Він також заявив, що побоюється несправедливого суду над екс-беркутівцями, і вважає, що вимога прокуратури про довічне ув’язнення для обвинувачених є надмірною. Тобто метою даних справ є не встановлення осіб, винних у вбивствах протестувальників, а створення красивої картинки активних дій нової влади. Таким чином, порушуються як права жертв та їхніх родичів, так і права підозрюваних, зокрема на свободу і справедливий суд.

Іншою вагомою проблемою, на думку правозахисних організацій, є відсутність одноманітності в кваліфікації подібних злочинів. У той час як в деяких випадках члени озброєних груп були звинувачені за статтею 258-3 (створення терористичної групи чи терористичної організації), в інших випадках суди визнали їх винними за статтею 260 (створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань) Кримінального Кодексу України, підкреслюючи, що ані так звана «ДНР», ані так звана «ДНР» не були визнані терористичними організаціями відповідно до законодавства України. Хоча в обох типах випадків винні особи були засуджені за однакові фактичні діяння, тобто участь у збройних групах, визнані винними за статтею 258-3 були засуджені до більш тривалих термінів позбавлення волі, ніж ті, хто були звинувачені у відповідності зі статтею 260 Кримінального кодексу.

Виконання судових рішень

Іншим питанням є виконання судових рішень в Україні. За даними Української Гельсінської спілки, статистика свідчить, що в Україні не виконуються 95% рішень Європейського Суду та близько 70% рішень національних судів. Це означає, що право українців на справедливий суд постійно порушується. Особливо якщо боржником виступає держава.

Причинами такої ситуації правозахисники називають: мораторій на продаж майна державних підприємств, відсутність належного контролю за виконанням судових рішень та відсутність ефективного судового захисту прав власників.

Право на доступ до суду багатьма правозахисниками ставиться під сумнів через набуття чинності нових положень (мова йде про закон про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо сплати судового збору) щодо розміру судового збору. Адвокати та правозахисники посилаються на статтю 3 Конституції, яка встановлює, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

При цьому очевидно, що в жебрацьких умовах неможливо реалізувати більшість тих прав, що передбачені Конституцією: на житло, освіту, медичну допомогу, тощо; тобто положення Основного Закону, які є нормами прямої дії, перетворюються на порожні декларації. А після збільшення ставок судового збору під сумнів ставиться і право на суд. Адже аби оскаржити в адміністративному суді бездіяльність посадовця, який ігнорує гарантовані вам законом права (при цьому отримуючи заробітну плату із ваших же податків), та не надає належну відповідь у встановлений строк, потрібно сплатити судовий збір в розмірі 551 грн. Тобто люди фактично втрачають доступ до суду.


ВІДСТУП ВІД ВЗЯТИХ УКРАЇНОЮ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ

5 червня 2015, уряд України поінформував Генерального секретаря Організації Об’єднаних Націй та Генерального секретаря Ради Європи, що він буде відступати від деяких державних зобов’язань щодо МПГПП та Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року. Згідно з текстом постанови українського парламенту від 21 травня 2015, вона була прийнята у зв’язку з анексією і тимчасовою окупацією з боку Російської Федерації Криму і діями Російської Федерації на території деяких районів Донецької та Луганської областей.

У постанові передбачений відступ від деяких прав, які були інтерпретовані та розтлумачені Комітетом Організації Об’єднаних Націй з прав людини як такі, від яких не допускається відступів. Вони включають в себе право на ефективні засоби правового захисту і процесуальні права, зокрема, нагляд з боку судового органу щодо законності утримання під вартою.

Таке рішення матиме негативний вплив на здійснення прав людини в деяких районах Донецької та Луганської областей і на загальний рівень поваги до прав людини в Україні.


ВИБОРЧІ ПРАВА

14 липня 2015 року парламент ухвалив новий закон про місцеві вибори, за яким особа має можливість голосувати тільки за місцем своєї реєстрації. Це означає, що ВПО не можуть голосувати за місцем свого тимчасового проживання, що де-факто створить перешкоди для багатьох з них щодо участі у виборчому процесі. Згідно з принципом 22 Керівних принципів ООН з внутрішнього переміщення, ВПО не підлягають будь-якій дискримінації внаслідок їх переміщення, зокрема при користуванні правом на участь у справах громади (на рівноправній основі) та правом голосувати.

Експерт з питань внутрішньо переміщених осіб Інституту суспільно-економічних досліджень Тетяна Дурнєва за результатами виборів дала таку оцінку стану голосування переселенців:

Внутрішньо переміщені особи – це близько 3,7% виборців України. На сьогодні дійсно відомо лише про одного кримчанина Якова Вітюка, який зміг проголосувати на місцевих виборах 25 жовтня. Це було перше з усіх судових справ, які розглядав Київський адміністративний апеляційний суд по включенню внутрішньо переміщеної особи до списків виборців. Але вже через декілька годин в тому ж суді подібний позов розглядала інша колегія суддів, яка відмовила позивачеві Жанні Зинов’євій – дружині Якова Вітюка. Отримавши відмову в апеляційному суді, вона планує звертатися до Європейського суду з прав людини, причому її вимоги – не просто відновлення політичних прав, але й компенсація морального збитку.

16 листопада, в Міжнародний день толерантності, Коаліція з протидії дискримінації в Україні оприлюднила імена осіб та організацій, які найбільш злісно порушували принципи рівності та недискримінації в Україні протягом року. В номінації «Найбільш небезпечна законодавча ініціатива» антипремію отримує Верховна Рада України, яка позбавила права голосувати на місцевих виборах 2015 року більше мільйона вимушених переселенців з Донбасу та Криму.

Крім того, хоча правозахисні організації вітали наявність у вищезгаданому законі норми, яка сприяє нівелюванню гендерної дискримінації щодо пасивного виборчого права, слід одночасно відзначити, що наразі не існує належної відповідальності за її порушення, тому на практиці вона не виконується.

 

Слід відзначити, що Національна стратегія передбачає, хоча і декларативно, необхідність боротьби з вищезгаданими недоліками і порушенням.

 

Таким чином, рівень захисту та гарантування прав людини в Україні необхідна підвищувати. Дуже слушною є теза, висловлена Українською Гельсінською Спілкою:

Процесу реформ в Україні також притаманні власні особливості, одна з яких пов’язана зі сферою прав і свобод людини. Так, оцінивши основні тенденції щодо порушень прав людини в Україні протягом 2014 року, правозахисники дійшли висновку, що основні зусилля держави витрачаються на військовий конфлікт і боротьбу із корупцією, а права людини натомість потерпають. Тобто, істотно нівелюється дія одного з основоположних критеріїв успіху будь-якої реформи — її ціннісна основа та межі проведення, що, в свою чергу, впливає на рівень її ефективності. Крім того, такий стан справ обумовлює відхилення від стратегічного спрямування реформ, а, отже, і від кінцевої їх мети.

Крім того, вкотре важливо підкреслити, що неможливо побудувати правову державу неправовими методами; а права однієї особи закінчуються там, де починаються права іншої. Крім того, саме рівність всіх громадян та толерантність до осіб з іншими переконаннями та поглядами є основою будь-якої європейської держави.

Будь-яке нівелювання цих принципів, якими б красивими термінами воно не називалося, ні до чого доброго в державі не призведе і є неприпустимим. Адже досягнення мети будь-якими засобами точно не має нічого спільного з правовою державою; а у випадку України ще й відділяє нас від нашої мети – країни, де панує верховенство права і гарантуються права і свободи всіх громадян та інших осіб, що перебувають під юрисдикцією України.

Системність порушень прав людини в Україні демонструє, що вже зараз необхідним є новий підхід до державної політики. Важливо розпочати будівництво Європи в Україні, відмовившись від силових методів політичної боротьби, протиправного тиску на опонентів, потурань порушенням прав і свобод людини, нівелювання верховенства права.

Саме розбудова демократичної, толерантної та мирної України повинна стати об’єднуючим фактором як для всіх політичних сил, так і для українського суспільства. Права людини повинні перестати використовуватися як красиве, проте декларативне гасло, а їхній захист має базуватися на чіткій, прозорій та всеохоплюючій державній політиці.

Об’єднання всіх українців навколо принципів верховенства права та законності дозволить не лише зберегти цілісну Україну, але і закладе фундамент її майбутньому процвітанню.

Дані тези наразі усвідомлюються частиною українського політикуму, прикладом чого є промова на засіданні погоджувальної ради Верховної Ради України народного депутата, заступника голови депутатської групи «Воля народу» Андрія Деркача:

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on TwitterEmail this to someone