Закладено початок формування єдиної практики застосування рішень Євросуду

Формування єдиної практики щодо застосування рішень Євросуду в національному судочинстві вже почалося.

Пройшовши довгий і тернистий шлях судових розглядів, зацікавлена ​​особа, звертаючись до Європейського суду з прав людини (Євросуд), розраховує, що ця додаткова міжнародна судова інстанція стане останнім справедливим гарантом захисту її прав, свобод і остаточного законного вирішення справи.

Якби суди застосовували практику Євросуду більш активно, то і потік скарг скоротився б істотно. Практика по захисту в кримінальних провадженнях показує, що можливість подальшого звернення обвинувачуваної особи до Європейського суду зі скаргою на вирок зовсім не дисциплінує українських суддів, адже на реалізацію такого права можуть піти роки.

Відповідність норм

Для адвокатів-захисників важливо не відхиляти ідеї клієнтів через нібито невідповідності законодавчим нормам, а підібрати відповідні норми і судові прецеденти для втілення в життя ідей клієнтів та проведення успішного захисту.

Наведу тільки деякі рішення Євросуду, застосовні до певних стадій захисту клієнта.

При підготовці до обрання запобіжного заходу у вигляді утримання під вартою слід враховувати позиції Євросуду як захисникам, так і судам. Наприклад:

1) суд повинен обгрунтувати наявність конкретних тверджень сторони звинувачення, що підозрюваний буде переховуватися від правосуддя, перешкоджати розгляду справи в суді, здійснювати нові злочини – рішення від 11 липня 2006 року у справі № 41088/05 «Бойченко проти Молдови»;

2) при продовженні строку тримання під вартою суд у більшості рішень використовує одні й ті ж узагальнені форми і шаблонні формулювання, не вказуючи на яке-небудь обґрунтування необхідності продовження такого строку. Крім того, недостатнім є посилання суду тільки на тяжкість злочину і можливе покарання – рішення від 1 червня 2006 року у справі № 7064/05 «Мамедова проти Росії», рішення від 16 грудня 2010 року у справі № 33579/04 «Боротюк проти України», рішення від 4 грудня 2012 року у справі № 17181/09 «Макаров проти Росії»;

3) протягом майже двох років суд більше десяти разів розглядав клопотання про звільнення заявника з-під варти і кожен раз відмовляв, перераховуючи одні й ті ж підстави. Мотивування суду з часом не зазнало ніякої еволюції, яка відображала б зміну ситуації і наслідки перевірки того, чи залишилися такі підстави на більш пізніх стадіях процесу, – рішення від 10 березня 2009 року у справі № 4378/02 «Биков проти Росії».

На стадії судового розгляду Євросудом сформована прецедентна практика:

1) гарантована відкритість судових засідань – рішення від 14 листопада 2000 року у справі № 35115/97 «Ріпан проти Австрії», рішення від 17 липня 2003 року у справі № 25337/94 «Краксі проти Італії»;

2) тлумачення сумнівів доведеності вини на користь підозрюваного і наявність тягаря доведення на стороні обвинувачення сумісні з принципом презумпції невинуватості – рішення від 13 січня 2005 року у справі № 42914/98 «Капо проти Бельгії»;

3) виклик ключових свідків (експертів) звинувачення в суд для допиту необхідний – рішення від 25 липня 2013 року у справі «Ходорковський і Лебедєв проти Росії»;

4) показання свідків, дані під час судового провадження, мають перевагу над показаннями свідків, наданими в період слідства, – рішення від 25 квітня 2013 року у справі № 51198/08 «Еркапіч проти Хорватії»;

5) незазначення обставин, щодо яких свідок може показання не міняти, є порушенням права на захист – рішення від 5 грудня 2002 року у справі № 34806/97 «Краксі проти Італії»;

6) відмова національних судів допитати свідків захисту без урахування релевантності їхніх показань призводить до обмеження права на захист, що несумісно з гарантіями справедливого судового розгляду;

7) погана акустика залу засідань не є порушенням права на захист, оскільки заявника представляли адвокати, які не звернули уваги судді на такі недоліки, – рішення від 23 лютого 1994 року у справі № 16757 «Стенфорд проти Сполученого Королівства»;

8) тривалість судового розгляду та утримання обвинувачених під вартою під час усіх судових засідань є порушеннями статей Конвенції – рішення від 11 грудня 2012 року у справі «Свинаренко і Сляднев проти Росії» і т.д.

Згідно з главою 3 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», рішення Євросуду можуть бути виконані шляхом виплати грошової компенсації, застосування індивідуальних або загальних заходів.

Стаття 10 цього Закону передбачає, що одним із способів відновлення юридичного статусу заявника може бути повторний розгляд справи судом, у тому числі поновлення провадження у справі. Такий спосіб відновлення прав заявника вважається адекватним згідно з Рекомендаціями № R (2000) 2 Комітету Міністрів Ради Європи «Щодо повторного розгляду або поновлення провадження стосовно деяких справ на національному рівні після прийняття рішення Європейським судом з прав людини» від 19 січня 2000 року. Однак статистика показує, що в першу чергу Євросуд присуджує грошову компенсацію, яка не впливає на результат справи і не вказує на необхідність перегляду справи з відновленням по ньому провадження на національному рівні, можливо, оцінюючи тривалість термінів такого перегляду.

Прецедентне право?

Як же насправді українські суди ставляться до прецедентної практиці Євросуду, простежується в судовій практиці.

На сьогодні вона сформована таким чином, що суди використовують прецедентні рішення Євросуду в тих справах, де є необхідність прийняти певне рішення на користь конкретної сторони. Наприклад, коли суд обгрунтовує необхідність застосування рішення Євросуду, він посилається на частину 2 статті 1 Кримінального процесуального кодексу (КПК) України, в якій закріплено, що кримінальне процесуальне законодавство складається в тому числі і з інших законів, крім самого КПК України.

Згідно з пунктом 1 Закону України «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №№ 2,4,7,11 до Конвенції» від 17 липня 1997 року, Україна повністю визнає на своїй території дію статті 46 Конвенції щодо визнання обов’язкової юрисдикції Євросуду з прав людини з усіх питань, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції, у зв’язку з чим у вітчизняному кримінальному та цивільному судочинстві при застосуванні норм Конвенції з метою їх тлумачення можливе посилання на рішення Євросуду з прав людини, що мають прецедентний характер.

Стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» передбачає, що суди застосовують при розгляді справ зазначену Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. В іншому випадку суд пошлеться на те, що в КПК України немає норми, яка зобов’язує брати до уваги конкретне рішення Євросуду, на яке вказує сторона як на джерело права.

Суд, мотивуючи свою відмову в застосуванні такого рішення Євросуду, у вироку вкаже саме на відсутність для цього процесуальних норм і прецедентного права, а також на той факт, що обов’язковість юрисдикції Європейського суду (стаття 46 Конвенції) не тягне за собою обов’язковість його практики.

Таким чином, законодавча «перепустка» в прецедентний світ рішень Євросуду у національних судів з романо-германською правовою системою все ж є – було б бажання.

Формування єдиної судової практики в національному судочинстві вже почалося, що є наслідком трансформаторних процесів судової реформи після прийняття Закону України «Про забезпечення права на справедливий суд», який набув чинності 28 березня 2015 року. Даний Закон став процесуальним фактором, який має вплинути на формування єдиної (не прецедентної) судової практики, так як надалі висновки Верховного Суду України в частині застосування норм матеріального і процесуального права повинні враховуватися судами всіх інстанцій.

 

Автор – В’ячеслав Кохляков

Джерело – журнал “Юридична практика

Share on FacebookShare on Google+Tweet about this on TwitterEmail this to someone